— А це — я дістав пергамент, — доручення на дім Барді в Тулузі. За цим документом я можу отримати будь-яку суму під поручництво Сен-Дені. Але отримати можу лише я — і ніхто інший.
Щелепа захисника пригноблених знову клацнула, потім почала відвисати. Нарешті він перевів подих:
— Ну, попе! Ланцюги ж бо… Ну, хитрий! Покажи доручення!
Він довго зі знанням справи розглядав пергамент, потім повернув і похитав головою:
— Усе точно! А я все думав, чого ви тоді нас дрюками почастували? Ну, звісно, — за золото своє боялися. Усі ви попи такі, за мідяк повіситеся! Просту людину готові зі світу зжити за грошенята. Он тиждень тому в Тулузі — страшно згадати!
— У Тулузі? — я неквапливо сховав золото в пояс, застромив пергамент у рукав і, діставши терпужок, зайнявся останнім «браслетом». — І що було в Тулузі, сину мій?
Він був згоден, і я вирішив не звертати уваги на теревені.
— Он як? — він косував на терпужок. — Вам би, отче Гільйоме, в розбійники, а не в попи! А в Тулузі ваші схопили одного жонглера і його дочку за те, що ті ризницю обчистили. Він — це ще таке, але ж вона зовсім дівчинка. То їм руки відрубали, падлюки. Та ще й замкнули у в’язниці до кінця днів!
Я мало не впустив терпужок. Анжела?
Але що він каже? Тиждень тому?
— Кого схопили? Жонглера? — якомога байдужіше поцікавився я.
— Ну, так. Із Мілана. Ризницю вони обчистили хвацько, що й казати…
Отже, Тіно Міланець і дочка його Анжела сидять у тулузькій в’язниці. Так, цікаво… Бачить Святий Бенедикт, як цікаво!
— Піду! — де Гарай підвівся й знову скосив око на ляду. — Поставлю хлопцям ще барило. Тільки, попе, щоб без обману!
Я міг би побажати йому того самого, але стримався. Не обдурить! Розмова про плани Його Високопреосвященства була корисною, але головне — вексель на дім Барді. Отець Сугерій знав, яку книгу брати нам у дорогу…
Він не обдурив. Уже почало сутеніти, коли гамір нагорі поступово стих. Заскрипіла ляда, в отворі з’явилася стурбована фізіономія де Гарая.
— Агов, отче Гільйоме! Швидше!
Я відігнув останній «браслет» і ступнув до драбини, яку розбійник поквапився опустити. Погляд упав на обгорілу обкладинку «Світильника», й мені на мить стало шкода твору отця Гонорія. Та Бог із ним! Нехай шляхетні розбійники залишать собі на згадку. Може, латину вивчать…
У домі всі спали — хропучи, схлипуючи, п’яно бурмочучи. У повітрі стояв густий дух вина. Ми вийшли на двір — точніше, на невеличку галявину в лісі. Де Гарай озирнувся.
— Невдовзі смеркне. Я проведу вас ближче до Пам’є, святий отче.
Напевно, він хотів сказати «ближче до Тулузи».
— Золото… Яке хлопцям…
— У Пам’є й отримаєте, сину мій.
Біля ґанку я помітив забуту кимось ломаку. Певна річ, це не «ґирлиґа» брата Петра, але річ по-своєму корисна. Я зважив дрюк у руці й подивився на розбійника. Той покірно кивнув:
— Гаразд. Тільки треба поспішати. Уночі в лісі — самі знаєте…
III
Темрява застала нас у дорозі. На щастя, де Гарай добре знав місцевість і впевнено вів мене вузькими лісовими стежками. Ми майже не розмовляли. Він, імовірно, бачив у мріях всесвітній бунт голодранців — або поріг дому Барді в Тулузі. Я ж гарячково намагався зметикувати, що робити. Чи треба йти у Пам’є?
Може, справді, відразу в Тулузу? Але до кого? До Його Преосвященства архієпископа? До Його Світлості? Ні, краще вже в Пам’є.
Що далі, то невпевненішим виглядав де Гарай. Нарешті він зупинився. Почулося важке зітхання:
— Отче Гільйоме!
Я теж зупинився, намагаючись зрозуміти, що збентежило народного героя.
— А що ж далі, отче Гільйоме?
— Ну, доведете мене до Пам’є, я дам вам гроші…
— Та не про те я…
Знову — важке зітхання.
— Роз’ятрили душу! Отже, нам попів і дворян не перемогти? А що тоді робити?
— Ви мене запитуєте? — здивувався я. — Попа й дворянина?
— То ви ж священик! Порадьте!
Згадав! Цікаво, якої поради він від мене чекає?
— Треба йти, — нагадав я. — Поговоримо на ходу.
Він кивнув, і ми пішли далі. Я задумався — треба відповідати.
— Сину мій, цей світ несправедливий. Але він ніколи й не був справедливим, відтоді, як наш праотець Адам згрішив, а Каїн пролив першу кров. Він і не буде справедливим — ще довго, поки Господь знову не спуститься на землю.
— Чув, — відгукнувся розбійник. — Вам легко казати!
— Мені не легко це казати. Простіше сказати, що світ легко виправити. Якщо є багаті й бідні, досить лише перебити багатих, і тоді бідних не буде? Так? Зруйнувати владу світську, принизити владу духовну й побудувати щось справедливе. І щоб якомога швидше.
— Думав я про це! — голос де Гарая пролунав якось невпевнено. — Ми із хлопцями як вип’ємо, так і починаємо про це саме справедливе суспільство радитися. Але що виходить? Без влади людям не можна — це зрозуміло. Отже, треба графа прикінчити, а іншого, гарного, замість нього поставити. От хлопець у нас є — Жан Зжуйбарана…
— Як?!
— Ну-у-у, — трохи зніяковів розбійник. — Він, взагалі,
