Порожня труна - П'єр Сувестр

Збігло кілька хвилин, Жюв навіть не тямив, що з ним. Він стояв навколішки й плакав, не помічаючи сліз. Горе його було незмірним, він тяжко побивався за Елен. Та ще більшого жалю завдавало йому нещастя Фандора, що був йому наче рідний син.

— Бідолашний, — проказав Жюв. І повторив, дивлячись на Елен: — Бідолашні діти!

У палаті було тихо, тільки шурхотіли сторінки, що їх гортав байдужий секретар. Збігло ще кілька хвилин, і раптом лікар порушив тишу.

— Пане Фандор, — мовив він повільно, — поцілуйте мадам.

Фандор злякано дивився на нього, і лікар поквапив його:

— Швидше…

Фандор схилився над восковим обличчям, приклався губами до вуст Елен.

Відчув її останній віддих, і йому здалося, ніби серце його розбилося на друзки, коли вуста Елен нараз похололи, знерухоміли, обм'якли.

Лікар узяв руку бідолашної і сумно відзначав, як слабшає пульс. Потім мляво махнув рукою, безсилий перед невблаганною таїною смерті. Лагідно, з безмежним смутком повідомив:

— Це вже кінець!

Фандор підвівся і одійшов у куток, здригаючися від ридань. Жюв підійшов до лікаря.

— Вона й справді нежива? — запитав він, мовби не можучи збагнути жахливої правди, мовби гадаючи, що почув моторошне блюзнірство, неможливе й неприпустиме. Але лікар лише похитав головою.

— Вона померла, — проказав він, — і зовсім не страждала. Бачите, який у неї спокій на обличчі?

Президент республіки і заступник мера мовчки попрощалися. І вийшли, щоб не порушити безмежної трагедії, яка розігралася перед ними, розуміючи, що слова розради видаватимуться зараз глумом, коли все огорнув розпач. Лікар одвів Жюва вбік:

— Мене непокоїть ваш приятель. Цей бідолашний молодик у крайньому відчаї. Подбайте про нього, пане Жюв. Спробуйте розрадити, збурюйте в ньому вже й не знаю які почуття, але не давайте думати про цей невеселий шлюб, про цю страшну смерть. Людський мозок здатний боротися до певних меж… Подбайте про свого друга.

Жюв здригнувся. Йому здалося, що насувається нове невблаганне лихо, що замало цього горя і сліз. Атож, може статися непоправне.

І Жюв уявив найстрашніше, як Фандор божеволіє і поринає в морок безумства! Та чи можливе таке жахіття? Чи не помиляється лікар, що з поважним виглядом мовить про таке? Затинаючись, Жюв пробурмотів:

— Ви слушно кажете, докторе, цілком слушно.

Жюв повернувся, щоб іти до Фандора. І нараз занімів, застиг, ужахнувся, Фандора в палаті не було, він зник. Жюв навіть очам не повірив. Схаменувшись, кинувся з палати в коридор. Фандор мусить бути десь тут. Він, знетямлений розпачем, утік, аби не бачити знерухомілого й знекровленого обличчя коханої, білішого за подушку. Жюв гадав, що журналіст десь плаче, забившись у куток. Та не побачив його! Коридор був порожній! Ошелешений Жюв метнувся назад у палату.

— Фандоре! Фандоре!

У невеликій кімнатці були тільки лікар і стара Фелісіте, що клопоталася біля небіжчиці, востаннє її обмиваючи й опоряджаючи, обсипаючи квітами.

— Фандоре! Фандоре! — розпачливо покликав Жюв.

З'явився санітар. Він прийшов з першого поверху і простягнув Жюву візитку.

— Для вас, пане!

Жюв вихопив її й отетерів: то була Фандорова візитка. На ній олівцем тремтячою рукою було написано кілька слів. Жюв одразу впізнав той нерівний почерк. Ось про що сповіщали майже нерозбірливі рядки:

«Жюве, не лякайтеся. Я страждаю, тяжко страждаю, але духом не занепав. Мені треба побути самому. Я піду, куди очі бачать. Подбайте про мою бідолашну Елен, не залишайте її… На Бога, не залишайте її. Я скоро повернуся».

Жюв аж затремтів.

— Господи, — бурмотів він, — що має значити це послання? Невже Фандор і справді збожеволів?

Інспектор опустився на коліна біля ліжка, затулив обличчя руками і заридав. Його плечі немов притиснув униз страшний тягар. Проте помалу Жюв заспокоївся, сльози висохли. Поряд стояла навколішки черниця з монастиря Сен-Венсен-де-Поль; вона перебирала чотки, і в палаті чулось, як одна по одній цокають кісточки. На підвіконні знадвору цвірінькало кілька пташок. Запалені свічки сповнювали палату теплим духом воску.

Жюв пробув біля небіжчиці до ранку.

Наступного дня о четвертій годині пополудні французький міністр закордонних справ звелів пустити до нього його світлість графа д'Оберкампфа, обер-камергера її Величності королеви Голландії. Служник пропустив відвідувача і щільно причинив двері міністерського кабінету.

Француз і голландець привіталися.

— Ваша світлість просили аудієнції? — спитав міністр закордонних справ. — Буду радий прислужитися вам.

— Пане міністр, — відповів граф, — я дякую вам за виняткову ґречність. Мій візит не протокольний, я приїхав до Парижа інкогніто. Мені вкрай необхідно вас бачити, і я безмежно вдячний, що ви покинули кабінет міністрів задля цієї термінової аудієнції.

— Радий прислужитися вашій світлості, — знову вклонився міністр. — Але чим викликані ваші відвідини?

— Пане міністр, зараз ви все почуєте.

Граф д'Оберкампф, обер-камергер королеви Голландії сів у фотель. Та одразу ж підвівся і підійшов до великого столу, за яким сидів французький міністр. Стишивши голос, ніби мав сповістити вкрай важливе, ніби хотів, щоб його чув тільки міністр, він заговорив:

— Пане міністр, ви, безперечно, знаєте про останні події, що збурили Париж?

Міністр закордонних справ не приховував подиву:

— Що ви маєте на увазі, ваша світлість?

Граф д'Оберкампф повів далі:

— Я маю на увазі трагічні події, яким сьогодні всі газети присвячують спеціальні випуски.

Міністр закордонних справ здивувався ще більше:

— Отже, йдеться про шлюб in extremis журналіста Жерома Фандора й смерть бідолашної Елен, нібито Фантомасової доньки?

— Так, пане міністр.

— Я чекаю, що ваша світлість скаже з цього приводу, — вклонився міністр.

— Те, що я скажу, пане міністр, — вкрай серйозне, і воно напевно здивує вас. Ви знаєте, хто був