П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
— Послухай, — звернувся він до Фернандеса, — він нас оббріхує.
Мулат рвучко крутнув штурвал ліворуч, і Джексон від несподіваного ривка впав навколішки. Неподалік погойдувався третій буй, катер став тепер боком до морських хвиль, які з гуркотом били в борт і заливали всю носову частину. Джексон підвівся, замість портативної рації, у нього в руці тепер був револьвер. Очевидно, він вирішив, що на катері бунт.
Мулат зіщулився. Револьвер промовляв набагато ясніше, ніж будь-які слова, що тут уже йдеться про життя й смерть. Він зненацька розвернув катер завантаженим бортом проти вітру, й хвиля, з силою вдаривши об судно, залила всю палубу, мало не змивши в море й Джексона, який лише в останню мить устиг схопитись за поруччя й тепер, промоклий до нитки, висів на одній руці, неспроможний прицільно стріляти. Незважаючи на це, він вистрелив, спочатку в повітря, а потім у лобове скло штурманської рубки; скло розлетілось в друзки. Це була його остання помилка. — Бери оту річ! — сердито крикнув Гундлахові шкіпер. І тут на човен налетіла нова хвиля. Гундлах збагнув, що шкіпер велить узяти прикріплений до борту багор. Відірвавши багор від щита, Гундлах, тільки-но над хвилею знову появився Джексон, замахнувся багром, немов списом, і влучив Джексона в голову. Той заревів, як поранений звір і, випустивши зброю, вхопився за обличчя, тоді вони, переповнені люттю й зненавистю, кинулись до нього вдвох. Човен знову залило хвилею, Джексон, звівшись на ноги, засліплений кров'ю, оскаженіло відбивався й навіть почав уже напирати на них. Проте вони його знову притиснули до поруччя й нарешті турнули за борт.
Гундлах перебіг на корму, позаду з піни виринула була голова Джексона, а потім знову зникла. Шкіпер застогнав, ніби вже шкодуючи.
— Якщо він досить натренований…
— Він чудово натренований, — сказав Гундлах.
— Тоді він має шанси врятуватись. Допливе до Тігре.
— Навіщо? — запитав Гундлах.
Крутий берег острова Тігре виднів на відстані трьох миль. Допливти до нього в теплій воді при відпливі було не дуже й важко. Але Фернандеса, як моряка, очевидно, мучило сумління, що змушений був покинути людину в біді. А Гундлаху було однаково, допливе Джексон до острова чи ні.
— Якщо потопаючого пацюка витягти з води, то він знову кинеться на тебе, — сказав Гундлах.
— Що ж будемо робити тепер, чоловіче? Куди брати курс?
Тепер усе змінилось. Була п'ята година сорок хвилин. Вони дрейфували на відстані чотирьох миль від острова Меангуери, розташованого майже в центрі бухти. Сонце саме заходило за горами острова, й на їхній катер тепер падала тінь. До Сальвадору було миль дванадцять, отже, півтори години, ходу, але шкіпер відмовився пливти в Сальвадор. Про Гондурас також не могло бути й мови, та й у Нікарагуа він не міг повертатися зі зброєю на борту. Хосе Фернандес вирішив насамперед позбутися свого вантажу, врятувати катер і себе самого. Ящики треба було викинути за борт. Але скільки часу це займе при такому неспокійному морі? Та й на якір стати не можна, бо затока в цьому місці надто глибока.
Гундлах порадив пливти до Меангуери. Згідно з позначками на карті Пінеро, острів утримувало кілька повстанців. Загальна площа Меангуери не перевершувала п'яти квадратних миль, там було одне маленьке селище Меангуера-дель-Гольфо й ніяких властей.
Вони рушили на повній швидкості саме туди. Під прикриттям острова хвилі, що з силою налітали з Тихого океану, дещо послабшали. Гундлах оглянув ніс катера, чи немає пошкоджень, і несподівано почув якесь квакання. Між ящиками застряла портативна рація з прибраною антеною. Апарат заливало водою, але не пошкодило. З нього чувся голос Пінеро: «Риба, Риба! Що там у вас трапилось, чому не відповідаєте?»
Гундлах присів на ящик, відчувши, як раптом затремтіли коліна. Голос іа апарату настирливо вимагав відповіді. Гундлах, натиснувши кнопку передачі, сказав:
— Павук, Павук, Рибу ми змушені були викинути геть, вона почала смердіти.
— Хто це говорить? — почулось у відповідь. — Гундлах, це ви? Дайте сюди негайно Джексона.
— Він плаває десь біля Тігре.
— Що ви верзете?
— Виловіть його там, Пінеро, у вас людей обмаль. А ви вже й так декого не дорахувались.
— Ви з глузду з'їхали? Навіщо ви це зробили?
— Змушені були. В нього нерви не витримали, він почав був у нас стріляти, а нам цс не дуже сподобалось… Оце і вся причина, чому ми змушені були з ним розлучитись.
— Якщо він потоне — стережись, Гундлах.
— Тоді ми просто будемо квити. Ти вже забув про Гертеля?
— Що ви задумали?
— Саме про це і я хотів тебе спитати, Пінеро. Тепер ти натиснеш кнопку? Адже тут досить вибухівки, чи, може, ти забув про дистанційний детонатор? Не вагайся, хлопче, безгрішних людей не буває…
12
За двадцять хвилин почувся гуркіт. Літака не було видно, мабуть, він кружляв поза кратером вулкана Кончагуа. Раптом крізь ревіння мотору прорвався звук, ніби строчили з кулемета: скориставшись останнім відблиском дня, літак пішов в атаку. Мабуть, на сусідній острівець Кончагіту, якого вони звідси не бачили, бо його своїми стрімкими скелястими берегами затуляв острів Меангуера. Кулеметні черги лунали з короткими перервами, гуркіт наближався. На Кончагіті також було невеличке селище.
Й ось літак яструбом завис над Меангуерою. На крилах його щось зблискувало, може, то були промінці вже не видимого з моря сонця, а може, вогонь пострілів? Невже він шукав саме їх? Шлунок Гундлаха судомно стиснувся у вузол. Невже вони так швидко зреагували?.. Хоча, правда, звідси до Ілопанго півтораста кілометрів, хвилин дванадцять льоту… Але ж ні, літак за якусь милю перед ними ринув униз на Меангуера-дель-Гольфо. Що ж він міг розгледіти на тому пустельному мисі? Селище принишкло,
