Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Ага, це ваші перші п’ятдесят сторінок…

— Так.

— Мені потрібен час, щоб переглянути, ви дозволите?

— Авжеж.

Щоб не заважати йому читати, ми з Дуґласом вийшли з кімнати, спустилися в готельний бар і замовили темного діжкового пива.

— То як воно, Марку? — запитав Дуґлас.

— Помалу. Останні чотири дні були просто шалені…

Він підхопив, кивнувши:

— Авжеж, божевільна історія! Ти навіть не уявляєш, який успіх матиме твоя книжка. Зате Барнаскі знає, тим-то і пропонує такі грошенята. Мільйон доларів — дрібниця порівняно з тим, як він сам нагріє на цьому руки. Знав би ти, що коїться в Нью-Йорку навколо цієї справи. Кіностудії вже говорять про фільм, а кожне видавництво мріє видати книжку про Квеберта. Проте всі знають, що справжню книжку можеш написати лише ти. Ти єдиний, хто знає Гаррі, єдиний, хто знає Аврору зсередини. Барнаскі хоче всіх випередити і заграбастати цю історію собі. Каже, що як ми зуміємо перші видати книжку, то Нола Келлерґан стане фірмовим знаком видавництва «Шмід і Гансон».

— А що про все це думаєш ти? — запитав я.

— Що це рідкісний письменницький успіх. І добряча нагода дати відкоша тим, хто поливає брудом Гаррі. Ти ж від самого початку збирався його захищати?

Я кивнув. І поглянув угору, туди, де Барнаскі знайомився з фрагментом мого роману, що завдяки подіям останніх днів суттєво збагатився.

3 липня 2008 року, за чотири дні до підписання угоди

Відколи заарештували Пратта, минуло декілька годин. Я повертався до Гусячої бухти з в’язниці штату, де Гаррі, втративши самовладання, мало не зацідив мені стільцем у мармизу, коли я розповів йому про те, що в Елайджі Стерна висить Нолин портрет. Припаркувавшись перед домом, я вийшов з авто і відразу помітив клапоть паперу, що стирчав із дверей. Ще один лист. Цього разу тон його був інший:

Останнє попередження, Ґольдмане.

Я не надав йому значення: перше попередження чи останнє, яка різниця? Кинув лист у смітник і ввімкнув телевізор. На всіх каналах ішлося про арешт Пратта; дехто навіть ставив під сумнів результати розслідування, що він свого часу особисто очолював, і всі допитувалися, чи колишній начальник поліції не провадив пошуки навмисне недбало.

Вечоріло. Ніч мала бути темна і дуже красива; таким літнім вечором треба тішитися разом із друзями, підсмажуючи на грилі величезні стейки і смакуючи пиво. Друзів я не мав, та подумав, що стейки і пиво таки є. Відчинив холодильник, та він виявився порожній: я забув купити харчі. Бач, забув про себе. І тоді збагнув, що у мене холодильник Гаррі — холодильник самотнього чоловіка. Тож замовив піцу по телефону і з’їв її на терасі. Маю принаймні терасу та океан; для чудового вечора бракувало тільки барбекю, друзів і подруги. Тієї миті задзеленчав телефон. Дзвонив один із небагатьох моїх друзів, який давненько вже не озивався, — Дуґлас.

— Що нового, Марку?

— Що нового? Від тебе вже два тижні жодної звістки! Ти куди пропав? Ти мій агент чи хто?

— Знаю, Марку. Вибач. Просто становище було непросте. І в тебе, і в мене. Та якщо ти й надалі хочеш бачити мене своїм агентом, вважатиму за честь продовжити співпрацю.

— Авжеж. Тільки за однієї умови: ти й надалі приходитимеш до мене дивитися чемпіонат з бейсболу.

Він засміявся.

— Згода. З тебе пиво, з мене начос із сиром.

— Барнаскі запропонував мені добрячу угоду, — сказав я.

— Знаю. Він мені казав. То ти згоден?

— Начебто.

— Барнаскі страшенно схвильований. Хоче якнайшвидше бачити тебе.

— Нащо йому мене бачити?

— Щоб підписати угоду.

— Уже?

— Так. Здається, він хоче переконатися, що ти вже справді працюєш. Терміни стислі, писати доведеться швидко. Він аж казиться: треба встигнути до перевиборної кампанії. Ти готовий?

— Як піде. Я пишу. Та не знаю, що вдіяти: розповісти все, що вже відомо? Що Гаррі збирався втікати з неповнолітнім дівчам? Уся ця історія, Дуґу, якась маячня. Ти навіть не уявляєш собі.

— Пиши правду, Марку. Просто розповідай правду про Нолу Келлерґан.

— А якщо та правда зашкодить Гаррі?

— Казати правду — твій письменницький обов’язок. Навіть якщо це прикра правда. Це я тобі раджу як друг.

— А як агент що радиш?

— Головне, прикривай свою сраку: постарайся уникнути стількох судових позовів, скільки є у Нью-Гемпширі мешканців. Ось ти, скажімо, пишеш, що дівчинку били…

— Так. Мати била.

— Напиши просто, що Нола була «бідолашна дівчинка, і з нею жорстоко поводилися». Всі зрозуміють, що це батьки поводилися з нею жорстоко, та прямо про це не буде сказано… Тоді ніхто не потягне тебе до суду.

— Але ж мати в цій історії відіграє дуже важливу роль…

— Марку, як агент раджу тобі: щоб обвинувачувати людей, тобі потрібні залізобетонні докази, інакше тільки й ходитимеш по судах. Ти вже й так мав достатньо проблем останніми місяцями. Знайди надійного свідка, нехай підтвердить, що мати була та ще лярва і лупцювала дівча як Сидорову козу, а як не знайдеш, просто пиши «бідолашна дівчинка». Кому воно треба, щоб якийсь суддя вилучив книжку з продажу через наклеп і образу честі. Зате про Пратта тепер усе відомо, тож можеш підлити бруду. Таке добре продається.

Барнаскі пропонував зустрітися в понеділок, 7 липня, в Бостоні. Місто мало ту перевагу, що було розташоване за годину літаком від Нью-Йорка і за дві години авто від Аврори; я погодився. У мене залишилося чотири дні, щоб напружено попрацювати і показати йому декілька розділів.

— Як щось треба буде, дзвони, — сказав мені Дуґлас наостанок.

— Дякую, зателефоную. Дуґу, зажди…

— Що?

— Пам’ятаєш, як ти робив мохіто?

Я відчув, що він усміхнувся.

— Аякже!

— Хороша була пора, так?

— Пора завжди хороша, Марку. У нас у всіх непогане життя, хоч і трапляються часом тяжкі хвилини.

1 грудня 2006 року, Нью-Йорк

— Дуґу, можеш іще зробити мохіто?

Обв’язавшись фартухом із принтом голої жінки, Дуґ порався в моїй кухні; почувши моє прохання, він загарчав наче вовк, ухопив пляшку з ромом і вилляв її в шейкер із подрібненим