Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
— Привіт, Дженні, — сказав він, відчуваючи, як гамселить його серце.
— Вітаю, Тревісе.
— Як життя?
— Помалу.
— Ми нечасто бачилися після балу, — сказав він.
— Багато роботи.
— Я хотів сказати, що радий був бути твоїм кавалером.
— Дякую.
Лице її було заклопотане.
— Дженні, ти останнім часом наче віддалилася від мене.
— Ні, Тревісе… Я… Це не стосується тебе.
Вона думала про Гаррі, думала про нього і вдень, і вночі. Чому він не хоче її? Заходив сюди декілька днів тому з Елайджею Стерном і хоч би словом із нею перекинувся. Вона чудово бачила, як вони ще й кепкували з неї.
— Дженні, якщо в тебе якісь проблеми, можеш розповісти мені. Ти ж знаєш.
— Знаю. Ти хороший хлопець, Тревісе. Але я маю доприбирати.
І вона попрямувала до кухні з горою тарілок у руках.
— Зажди, — перепинив її Тревіс.
Ухопив її за руку, намагаючись зупинити. Дотик був легенький, але Дженні зойкнула від болю, впустила тарілки, що скалками розлетілися по підлозі. Тревіс зачепив величезний синець, що лишився в неї на правиці після розмови з Лютером і який Дженні намагалася приховати під довгим рукавом, хоч було й гаряче.
— Вибач, будь ласка, я такий незграба, — сказав Тревіс, кинувшись збирати бите шкло.
— Ти не винен.
Він подався з нею в кухню й, узявши щітку, заходився замітати долівку. Коли повернувся, вона мила руки, засукавши рукави, й він помітив сині плями в неї на зап’ясті.
— А це що таке? — запитав він.
— Та нічого, вдарилася об двері.
— Вдарилася? Не розповідай байок! — вибухнув Тревіс. — Тебе побили, ось що! Хто це зробив?
— Пусте.
— Ні, не пусте, це дуже важливо! Я хочу знати, хто тебе скривдив, я вимагаю! Скажи, бо я не піду, поки не взнаю.
— Це… ну, це Лютер Калеб учинив. Стернів водій. Він… Це сталося днями, вранці, він розгнівався. Вхопив мене за руку, боляче. Та він не навмисне. Просто сили не розрахував.
— Дженні, це серйозно! Дуже серйозно! Якщо він тут з’явиться, негайно скажи мені!
20 серпня 1975 року
Вона йшла дорогою до Гусячої бухти і співала. Її переповнювала радість: за десять днів вони разом поїдуть звідси. За десять днів вона врешті почне жити по-справжньому. Лічила ночі, що лишилися до того великого дня: вже так скоро! Угледівши дім наприкінці доріжки, посипаної рінню, вона пішла хутчіше, поспішаючи знову побачити Гаррі. І не помітила чоловіка, який зачаївся в кущах, стежачи за нею. Ввійшла до хати крізь парадні двері, не подзвонивши, — як завжди робила останнім часом.
— Гаррі, любий! — погукала Нола, даючи про себе знати.
Відповіді не було. Дім, здавалося, був порожній. Вона гукнула ще раз. Тиша. Зазирнула до їдальні й вітальні, та його і там не було. У кабінеті теж. І на терасі. Тоді вона спустилася східцями на берег і голосно покликала. Може, пішов купатися? Він так робив, коли стомлювався. Але й на пляжі нікого не було. Вона стривожилася: де ж він подівся? Повернулася в дім, знову погукала. Нікого. Обійшла весь перший поверх, піднялася на другий. Відчинила двері спальні й побачила, що він сидить на ліжку і читає якісь папери.
— Гаррі, ви тут? А я вже хвилин із десять шукаю вас у всіх усюдах…
Він здригнувся.
— Ох, Ноло, я зачитався й не чув…
Підвівся, склав аркуші у стосик і поклав до шухляди в шафці.
Вона всміхнулася.
— Що це ви таке захопливе читали, що й не чули, як я волала на всю хату?
— Нічого особливого.
— Продовження роману? Покажіть мені!
— Та пусте, покажу якось.
Вона лукаво зиркнула на нього.
— Гаррі, у вас справді все гаразд?
Він зареготав.
— Та все добре, Ноло.
Вони спустилися до берега. Їй кортіло поглянути на чайок. Розкинувши руки, мов крила, почала бігати широкими колами.
— Мені літати хочеться. Гаррі! Десять днів! За десять днів ми полетимо! Назавжди зникнемо з цього клятого містечка!
Гадали, що самі на березі, не підозрюючи, що з лісу понад скелями за ними наглядає Лютер Калеб. Зачекав, коли вони підуть додому, і лише тоді вийшов зі свого сховку і бігцем помчав до покинутого на паралельній просіці «мустанга». Приїхавши в Аврору, він припаркувався перед «Кларксом» і побіг усередину: йому конче потрібно було побалакати з Дженні. Треба, щоб хтось про це знав. У нього було погане передчуття. Але Дженні його й бачити не хотіла.
— Лютер? Тобі не варто приходити сюди, — сказала вона, коли він підійшов до шинквасу.
— Шенні… Випач мені за той ранок. Я не повинен був хапати тепе за руку.
— У мене он який синець…
— Випач, прошу тепе.
— Тобі треба йти.
— Ні, зашекай…
— Я заявила на тебе в поліцію, Лютере.
Здоровань спохмурнів.
— Ти жаявила на мене в полішію?
— Авжеж. Ти так перелякав мене тоді…
— Але я хошу шкажати тобі дещо вашливе.
— Нема нічого важливого, Лютере. Йди собі.
— Це з приводу Харрі Кфеперта…
— Гаррі?
— Так. Скаши, шо ти про нього думаєш?
— Чому ти запитуєш?
— Ти йому віриш?
— Вірю? Авжеж. А чому ти питаєш?
— Мені трепа тобі дешо сказати.
— Сказати? І що ж?
Лютер збирався відповісти, але тут на майданчику перед «Кларксом» загальмувало поліційне авто.
— Це Тревіс! — вигукнула Дженні. — Тікай, Лютере, тікай! Не хочу, щоб ти мав проблеми.
Лютер кинувся навтьоки. Дженні бачила, як він плигнув в авто і поїхав. За хвилю до шинку забіг Тревіс Довн.
— Тут був Лютер Калеб? — запитав він.
— Так, — мовила Дженні. — Та він нічого від мене не хотів. Він хороший хлопчина, шкода, що я написала скаргу.
— Я ж просив тебе сповістити! Ніхто не має права підняти на тебе руку! Ніхто!
Тревіс кинувся до свого авто. Дженні вибігла надвір і перепинила його на хіднику.
— Благаю, Тревісе, дай йому спокій! Прошу тебе. Він усе вже зрозумів.
Тревіс глянув на неї й раптом усе збагнув. Так ось чому вона так почужіла останнім часом!
— Ні, Дженні… Тільки не кажи мені, що…
— Що саме?
— Ти закохалася в цього дурнуватого?
— Що? Що ти мелеш?
— Ох же ж і йолоп я був!
— Тревісе, що ти таке кажеш…
Та він уже не слухав її.
