Острів Каміно - Джон Гришем

— Ви не проти, якщо я закурю? — запитав він, ні до кого конкретно не звертаючись, і потягнувся до шкіряного портсигара на столі. Вони з Брюсом розкурили чорні сигари, і незабаром над ними повисла хмара сизого диму. Брюс приніс графин і налив усім по новій порції. Скориставшись рідкісною паузою в Мортовому монолозі, Фібі звернулася до Мерсер:

— Брюс каже, ви тут працюєте над своїм романом?

Мерсер знала, що про це сьогодні неодмінно мала зайти мова.

— Брюс перебільшує. Зараз я радше мрію про те, щоб писати, ніж пишу,— усміхнулася вона.

Морт випустив хмару диму й промовив:

— «Жовтневий дощ» був чудовим дебютом — я був приємно вражений. Хто його опублікував, не можу згадати?

— Ну, «Ріплі» його друкувати не захотіло,— з великодушною посмішкою зауважила Мерсер.

— Так-так — це ми здуру, проте бізнес є бізнес: із якимись книжками вгадуємо, а з якимись промахуємось — від цього ніхто не застрахований.

— Його опублікували в «Ньюкомб» — щоправда, не без пригод.

Несхвально пирхнувши, він промовив:

— Зграя клоунів. Ви ж пішли від них?

— Так. Мій нинішній контракт — із «Вайкінг-Пресс», якщо він досі дійсний. Моя редакторка під час останнього дзвінка повідомила, що я прострочила здачу рукопису вже на три роки.

Морт заревів від сміху:

— Усього три роки! Щастить же деяким! Минулого тижня я накричав на Даґа Танненбаума, бо він мав здати рукопис ще вісім років тому. От тобі й письменники!

— А ви обговорюєте свій роман? — встигла вставити Фібі.

Мерсер усміхнулася й похитала головою:

— Поки нема чого обговорювати.

— А хто ваш агент?— поцікавився Морт.

— Гільда Савіч.

— Мені вона подобається. Ми з нею обідали минулого місяця.

Ром робив свою справу, і Мерсер ледь утрималася, щоб не сказати, що дуже цьому рада.

— Вона ж нічого про мене не казала?

— Не пам’ятаю. То був довгий обід,— гучно зізнався Морт і залпом осушив свій келих.

Фібі запитала про Ноель, і на кілька хвилин розмова зайшла про неї. Мерсер звернула увагу, що на кухні тихо й приготуванням їжі, вочевидь, ніхто не займається. Коли Морт, перепросивши, пішов до вбиральні, Брюс повернувся до блендера, аби змішати нову порцію дайкірі. Дівчата тим часом узялися балакати про літо, відпустки й таке інше. Фібі з Мортом завтра вирушали на Флорида-Кіз, де мали провести місяць. У липні видавнича діяльність стихала, а в серпні взагалі завмирала, і, оскільки Морт був сам собі хазяїн, вони могли дозволити собі покинути Нью-Йорк на цілих шість тижнів.

Тільки-но Морт повернувся й улаштувався в кріслі з новою порцією коктейлю й сигарою, як пролунав дзвінок у двері, і Брюс пішов відчиняти. Повернувся він із великою коробкою їжі, яку поставив прямо на стіл.

— Рибні тако — найкращі на цьому острові. Смажений групер, пійманий сьогодні вранці.

— Ти нас пригощаєш тако зі служби доставки?— вимовив Морт, не вірячи своїм вухам.— Повірити не можу. Я тебе воджу в найкращі ресторани Нью-Йорка — і що отримую у відповідь?— обурився він, зробивши щось на зразок випаду в бік тако.

— Минулого разу в Нью-Йорку ти водив мене обідати в якусь страшну забігайлівку за рогом біля твого офісу, і мене ледь не знудило від їхнього сандвіча «Рубен». І рахунок оплачував я.

— Ти звичайний книготорговець, Брюсе,— пояснив Морт, пожираючи половину тако.— Це письменників задобрюють вишуканими стравами. Мерсер, коли будете в Нью-Йорку, я вас зводжу в найшикарніший ресторан.

— Згода, — відгукнулася вона, знаючи, що цього ніколи не станеться. Зважаючи на те, як швидко Морт спорожняв свій келих, на ранок він мало що зможе згадати. Брюс не відставав і пив значно завзятіше, ніж їй досі доводилося бачити. Кудись поділося і його неспішне потягування вина, і виважене наповнення келихів, і балачки про вік та виробника вина, і цілковитий самоконтроль. Тепер, без туфель і з розпатланим волоссям, він разом зі своїм спільником розслаблявся на повну після довгого тижня.

Потягуючи свій крижаний напій, Мерсер намагалася згадати, скільки вже випила. Брюс постійно їй підливав, тому рахувати було складно. У голові в неї давно вже гуло, і вона відчувала, що час зменшити оберти. Мерсер з’їла тако й озирнулася, чи немає поряд пляшки з водою чи принаймні вином, але на веранді красувався лише черговий графин із дайкірі.

Знов наповнивши всім келихи, Брюс почав розповідати історію про дайкірі— свій улюблений літній напій. У 1948 році американський письменник на ім’я А. Е. Готчнер вирушив на Кубу, щоб зустрітися з Ернестом Гемінґвеєм, який жив там наприкінці 1940-х і на початку