П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
Гундлах підвівся і подякував начальнику міліції за надану йому можливість поговорити. Він розмірковував, чи й справді вони намагаються триматись осторонь, чи просто не довіряють йому, хоч зрештою це одне й те ж. Він зрозумів, що зазнав невдачі. Енріке Шмідт вийшов з-за столу, спитав його, де він зупинився, й пообіцяв улаштувати номер у готелі «Інтерконтиненталь».
— Будете нашим гостем, я вам зателефоную туди. Можливо, ще хтось виявить бажання з вами поговорити.
7
Сонце стояло в зеніті, розігнавши з вулиць все живе. Сорок градусів вище нуля, й жодного таксі на вулиці. Гундлах повільно сходив на гору, до піраміди древніх майя, поряд з якою стояв готель. Ще позаминулого літа готель належав Сомосі, там була штаб-квартира його національної гвардії. Сомосівці потім так утікали, розповідав хтось, поки Гундлах чекав у вестибюлі, що покидали й свої захисні жилети, й карти генерального штабу, й порнографічні фільми, й навіть невідкорковані пляшки віскі… Гундлах також думав про відступ, останні слова Енріке Шмідта не провіщали нічого втішного. Тільки легковажна людина могла на щось сподіватися. Та йому б і не хотілося вдруге зустрічатися з шефом міліції. Шмідт, очевидно, наводитиме довідки, а саме цього Гундлах боявся над усе. Якщо Шмідт довідається про вчорашній арешт у Тегусігальпі — тоді нічого не допоможе; а зізнаватись у всьому було пізно.
У вестибюлі діяли кондиціонери. Черговий адміністратор сказав Гундлахові, що за годину для нього звільнять кімнату. Гундлах вирішив піти до їдальні. «Повертатися з порожніми руками? — думав він у розпачі. — Але спочатку треба зателефонувати Гладіс…» Біля дверей їдальні він почув своє ім'я й здивовано обернувся. Під час подорожі по Європі таке не раз траплялося. Адже там його багато хто знав, Гундлах навіть пишався тим. Але тут, перебуваючи в такому непевному стані, він навіть здригнувся від оклику.
— Мак-Лін, — мовив довготелесий худий чоловік з похмурим поглядом. — Ви пам'ятаєте мене?
Гундлах ледве впізнав британського репортера, з яким кілька місяців тому втікав із церкви Росаріо. Це був неприємний спогад, але вже неможливо було спекатися цього типа. Кістляве обличчя Мак-Ліна тоді в церкві ще бліде, тепер так засмагло й висохло на сонці, що було схоже на мумію.
Вони сіли; меню було зовсім просте. Мак-Лін сказав, що народ змушений смоктати пальці, навіть червоних бобів не вистачає, проте настрій у людей піднесений, якась незбагненна ейфорія від перемоги… Їм поставили воду з льодом.
— А ви переді мною в боргу, дозвольте вам нагадати. Я сподівався тоді отримати від вас цікавий матеріал для повісті. Ви ж мали мою адресу? Проте жодним словом не відгукнулися.
— Просто не міг.
— Я знаю, де ви побували. — Його широко розставлені, немов у риби, вицвілі сірі очі хитро мружились, а на зморшкуватому обличчі з'явився нетерплячий вираз. — Пан Дорпмюллер розповідав мені, що ви пожертвували заради нього собою. Отже, розкажіть мені про всі ваші пригоди, й ми будемо квити.
— Коли ви бачили Дорпмюллера?
— Вісім днів тому, напередодні отих подій… Мені пощастило вчасно вислизнути. Ваш концерн готовий був вас викупити, але, за словами Дорпмюллера, ніхто викупу не вимагав. Це його дуже засмутило, він неодноразово намагався зв'язатися з викрадачами, проте, здається, так і не зміг, бо вас викрала вже якась інша група… А виявляється, ви вільні?
— Мабуть, що так.
— Отже, ви тоді таки втекли?
— Послухайте, мій друже, до того, як ми звідси підемо, мені дуже хотілося б дізнатися, що ви тут робите?
— Я хочу докопатись до першопричин усього. Ця країна також пов'язана… — Мак-Лін затнувся, їм принесли обід. Він жадібно їв рибу, що називалась куапоте; її ловили, певно, в Манагуанському озері, де водилися навіть акули, єдині у всьому світі прісноводні акули, бо це озеро колись було тихоокеанською бухтою. Коли Мак-Лін ковтав, на його худій шиї сіпався борляк. — Втручання Вашінгтона очевидне, — повів Мак-Лін уже за десертом. — Американська вояччина дуже прагне грати не останню скрипку. Консервативній Америці конче потрібна перемога над якоюсь червоною революцією, щоб нарешті покласти край суцільному відступові, який почався з В'єтнаму. В Сальвадорі є для цього можливість: варто лише сказати, що тут діють комуністи, — американці відразу вдарять. Але чи замішані тут Гавана та Москва, чи отримують сальвадорські партизани звідти допомогу? Гундлах опустив ложку.
— І що ж ви про це думаєте? — запитав він.
— На рівні урядів допомога, звичайно, не надається! Проте, можливо, іншими шляхами? Може, самовільні акції, як ото виступ Че Гевари в Болівії? Для уряду такі виступи, можливо, й небажані. Розумієте, Сальвадор не моноліт, десятки партій, навіть ультралівих, і маленькі групи троцькістів, яких мало обходить, що країна може потрапити в скруту… — На висушеному обличчі Мак-Ліна з'явилась невиразна посмішка, ніби він уже володів таємницею, але вмів її зберігати. — Надзвичайно важко щось вивідати! Я побував у всіх трьох тихоокеанських портах, там взагалі все спокійно. — Він витер серветкою губи й замовк.
Гундлахові почало здаватися, що цей чоловік зможе йому допомогти. За його балакучістю приховувалось щось інтригуюче.
— А що ж у портах може відбуватись?
— Як це що! Тут жодна революція не обходиться без десанту ззовні — так уже здавна ведеться в Карібському басейні, я можу назвати вам десятки прикладів. Але чому ви про це питаєте?
Гундлах помітив, що Мак-Лін, нахиляючи голову над мисочкою з манго й ананасами, раз по раз кидав на нього меткий погляд.
— Допитливість людська… Адже ви теж
