П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

Але Томас Борхе не прийняв Гундлаха: в приймальні сказали, що міністра немає. Намагаючись говорити з секретарями й ад'ютантами якомога лагідніше, Гундлах розумів, що вони навмисне зволікають, щоб вивідати його наміри. А старанна перевірка могла йому й допомогти, й зашкодити. Вони вже знали, що Гундлах довірена особа Гладіс Ортеги, проте, якби звернулись до свого посольства в Римі, то фальшива віза, безперечно, викликала б підозру. Отже, сумніву не було, він застряв на самому старті. Гундлах сушив собі голову: йому не довіряють лише як європейцеві, чи в них виникла вже серйозніша підозра? В нього аж мороз по спині пробіг. Він ніяк не міг позбутись почуття, яке гризло душу й підказувало йому, що брехунові нема на що сподіватись.

Тричі його просили показати паспорт. Опівдні Гундлах зовсім знесилів, уже майже ладен був капітулювати. Що довше він сидів у приймальні, то нестримнішим ставало бажання негайно зізнатись у всьому. Щось схоже він учинив у жовтні, коли поїхав на побачення з Гладіс у той маленький парк. І тоді він одкрив свої карти, переграв Пінеро й поміняв фронт, зрештою, на своє щастя. Чому ж і тепер не повторити те саме? Томас Борхе — людина з досвідом, багатим минулим, ветеран революції, й він, звичайно, знайде спосіб вирятувати його із скрутного становища… Може, й справді віддати свою долю і долю Гладіс у його руки? Ця думка раптом здалася Гундлахові набагато мудрішою, ніж огидне й небезпечне намагання ошукати Борхе.

Але міністр внутрішніх справ, якщо він взагалі знав про Гундлаха, не бажав його бачити. Замість цього Гундлаха повели сходами й коридорами до шефа міліції, сказавши, що він тут зараз найвищий за рангом чиновник, якому можна викласти суть справи. Проте Джексон розповідав Гундлахові, що шеф міліції — людина, яка у всьому вбачає провокацію і всюди шукає зрадників. Тому сподіватись на його допомогу — справа марна. Від цієї згадки настрій Гундлаха раптом упав, під ложечкою щось засмоктало і бажання зізнатись погасло. Він твердо вирішив з шефом міліції бути обережним. Цього чоловіка звали Енріке Шмідт, до перемоги сандіністів він був їхнім представником у Бонні, Гундлах запам'ятав його тільки тому, що той мав німецьке прізвище.

Гундлах уявляв його зовсім іншим. Це був чоловік років під сорок, з відкритим обличчям, густим кучерявим волоссям і чорними вусами. Він був у цивільному, й хоч на вигляд не був сердитим, сама його посада вселяла страх; цій людині Гундлах не міг відкритися, він не сподівався, що Шмідт його зрозуміє. Його обов'язком було до всього ставитися з підозрою. Шмідт його спочатку заарештує, щоб розслідувати справу аж до найменших дрібниць і написати довжелезні протоколи. А що ж робитиметься в Ілопанго, поки він сидітиме в камері? Гундлах не мав права залишити Гладіс ні на кого, він сам мусив її визволити; як зможе це зробити начальник міліції іншої держави? йому не можна звірятись, він не та людина.

— Отже, вас послала Ортега? — Енріке Шмідт перегортав сторінки його паспорта. — А чому ж вона не приїхала з вами? Лише вчора ви вдвох пролітали через Мерседес…

— Вона в прикордонному районі біля річки Гоаскоран. Її просто не наважилися ще раз посилати, адже обличчя Гладіс багатьом знайоме. В Тегусі посилений контроль, цим шляхом взагалі скоро не можна буде користуватись.

— Мене дивує, що вам пощастило прослизнути. То яка ж у вас до мене справа?

— Пане Шмідт, Фронт національного визволення здобув перемогу в Ла-Уньйоні, але зараз наступ захлинувся; в боях за порт партизани зазнали поразки, їм багато чого бракує: крім медикаментів, насамперед, зброї, — парабелумів, автоматів, карабінів, базук.

— Ви знаєтесь на зброї?

— Я служив в армії.

— У французькій?

— Ні, я німець з Федеративної Республіки. Цей паспорт роздобув для мене Фронт національного визволення, а мій справжній залишився в посольстві, коли я перейшов на бік партизанів…

Де було можна, Гундлах казав правду: це викликало більше довіри, особливо коли йшлося про невідомі для співбесідника факти.

Шмідт уважно подивився на нього:

— Якщо ми і змогли б вам допомогти, то як же ви доставите зброю?

— Морем уночі. Якось та доставимо.

— Ви ще й моряк?

— Не треба бути моряком, щоб перетнути катером бухту Фонсека.

— Вночі неважко, а ось удень…

Гундлах не відповів на це зауваження, він вичікував. Адже повинні бути люди, які горять бажанням допомогти партизанам. Але ідея дати йому помічника, який знає фарватер, мала народитись у голові господаря кабінету. Той також мовчав. З його обличчя нічого не можна було вгадати. Настала напружена пауза, співбесідники ніби виважували один одного. Звичайно, справа була небезпечною, міг виникнути державний скандал. У Гундлаха склалося враження, ніби Шмідт іще не все про нього знає.

— Як ви знаєте, — нарешті тихо мовив Шмідт, — у Сальвадорі тепер дуже пильно стежать за такими речами. Ходять чутки, ніби позаминулої ночі там висадилась сотня наших людей, половину з яких було вбито при висадці. Балакають, мовбито в усіх убитих знайдено нікарагуанські або кубинські документи. Але ні трупів, ні зброї, ні тих документів ніхто не бачив, не кажучи вже про полонених. Єдиним доказом на прес-конференції фігурувала дерев'яна планка від того казкового десантного катера, і ніби з такого дерева, яке в Сальвадорі не росте… Справжніх доказів саме через те й немає, що такої підтримки ніхто сальвадорським партизанам не надавав.

— На мою думку, те судно могло вийти тільки з Гондурасу, отже, звинувачувати Нікарагуа немає жодних підстав.

Начальник міліції підняв руку:

— Ні, ми не втручаємось, хоча й не приховуємо своїх симпатій. На нас самих уже нападають з території Гондурасу… В нас половина населення недоїдає, діти без медичної допомоги мруть, багато людей не мають пристойного житла… Нам треба спочатку подбати про це, наша країна не може йти на авантюри.

— Східна провінція Ла-Уньйон сподівається на солідарність з вашого боку.

— Ми здобували свободу власними силами. Справи складаються так, що ми можемо надати сусідам лише