П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
Нарешті він погасив світло, в голові все переплуталося, якась круговерть фантазії впереміш із дійсністю. Ось у його уяві пропливає якась незвичайна подія: величезний транспортний літак типу «глоуббмастер» приземляється на аеродромі Ілопанго, його нижній люк опускається перед вилискуючим фарбами приміщенням аеропорту, звідти незграбно виповзають на бетон танки і самохідні гармати. На перепускному пункті стоїть Пінеро, він неймовірно виростає прямо на очах і кричить: «Хунта нам також остогидла, але такою вже є ця країна, їй також треба давати під зад, як і вам, Гундлах, негіднику ви. Дивіться ж, ніде не міняйте маршрут, бо на цей раз теж не зможете сісти!» Луна його голосу хаотично і оглушливо вдаряється об скляні двері й відлітає назад. «Ми зупинимо цей червоний наступ, давайте, дійте і ви з нами заодно! Вас не так уже й важко перевербувати, я спостерігав за вашими нашорошеними вухами, коли пообіцяв вам оті п'ять тисяч… Ще й як можна вас підкупити! Адже ми даємо вам аж п'ять тисяч — інші не дали б вам і мідного гривня. Завдяки нашій надзвичайній доброті ви маєте шанс бути на боці переможців».
Навіть у напівсні Гундлах усвідомлює, що Пінеро ніколи не говорив таким гучним голосом. І все ж побачене ним уві сні було якимсь натяком на дійсність, на головне… У цьому, очевидно, була якась істина. Що можуть вдіяти партизани проти такої могутньої держави, яка до того ж розташована так близько і має необмежені можливості завдавати ударів? І потопати разом з ними у крові лише заради жінки, або для того, щоб показати, який він молодець, пан Ганс Гундлах? Ні, він хоче жити, його вони не здолають. Він буде боротися, відступатиме, знову підніметься, як відомий діяч, і знову розпочне свою четверту кар'єру. Про свої пригоди він напише книгу, бестселер, а третину гонорару віддасть на користь Фронту визволення, тоді він із Гладіс зможе помиритись, і сумління його буде чисте. Та навіть половину він зможе віддати, і це його повністю реабілітує.
Голова аж гула від цих думок, він ніяк не міг зв'язати їх воєдино і розгадати зміст. Яка книга і про які пригоди? І незважаючи на це, він відчував якесь незрозуміле лоскотання нервів, в нього ніби появився якийсь проблиск надії виплутатися з усієї цієї історії. В його голові немов застряла сказана Пінеро фраза: «Ми любимо тільки переможців». Не Пінеро, саме життя навчило його цьому. Йому ще змалку втокмачували в голову: «Добивайся успіхів! Пробивай собі шлях у житті!»
Що могло бути приємнішим, ніж вдалий хід у грі? Звичайно, є й інші критерії, такі, як пристойність, мораль, але вони існують скоріше в книгах, у релігійних або політичних трактатах, ніж у справжньому житті. Ідеал мученика, людини, яка залишається вірною собі й іде при цьому на смерть. Страждання Гундлаха теж гідні подиву. Але це не для нього. Життя любить переможців, любить людей, які в усіх випадках утримуються на ногах і продовжують боротися. Страждання не допоможе, він мусив діяти. Світ любить того, хто вбивців називає вбивцями, але разом з тим уміє, коли треба, перехитрити їх. Такими були Гундлахові бажання, і він їх, здійснюватиме. Отже, нехай йому щастить.
6
Гундлаха розбудили вдосвіта. Похитуючись, він пішов до душової. Помічник майора із спритними котячими рухами підганяв його. Треба встигнути на ранковий рейс до Манагуа. Помічник назвав себе Джексоном.
— Я супроводжуватиму вас до Тегусігальпи, — додав він. — Є ще запитання?
— Джексон? — Відображене в люстерку обличчя Гундлаха розпливлось усмішкою. — Не Джоунс і не Сміт?
— Джексон! Так ви повинні до мене звертатись.
— Ну добре… Тільки не командуйте мною ще до сніданку.
В сутінках Джексон привів його до чотиримісного спортивного літака й підборіддям подав знак сідати. В літаку були бутерброди з шинкою й кава в паперових стаканах. Ще з вогким після душу волоссям, Гундлах сидів у літаку, який прогрівав мотори. Збоку йшов на посадку «С-130-Геркулес»… Нарешті їхній літачок вирулив на злітну доріжку й, розігнавшись, полетів назустріч сонцю, що тільки-но підіймалося з-за обрію. На мить Гундлах побачив унизу, просто під собою, Сан-Сальвадор, центр міста з церквами, вулицю Рубен Даріо, а далі потяглася зелень бульвару Рузвельта. Потім у скісному промінні з'явився кратер вулкана.
Джексон якось неохоче повернув Гундлахові паспорт, його гроші, крім того, ще дав американські чеки по сто доларів, інструкції й адреси: Урядової ради в Національному палаці, Державної ради та інших високих установ.
— Оперативна робота, — сказав Гундлах. — Хтось добре постарався. Але все це ще не гарантує успіху.
Джексон не відгукнувся. Він мав здібності фокусника й звичку оточувати всі свої справи ореолом таємничості, до того ж не любив, щоб хтось зазирав йому в карти.
— Вартість нікарагуанських грошей увесь час падає, — мовив він. — Офіційно за один долар тепер дають уже десять кордоб, а на чорному ринку всі двадцять п'ять, навіть більше. Але незаконне перевезення валюти через кордон, як і контрабанда, переслідується. За це можуть дати два роки в'язниці.
— Й лише на перевезення зброї дивляться крізь пальці? — запитав Гундлах.
— Ваша не буде контрабандою, ви перевезете зброю не таємно, вам її дадуть ім'ям революції… — Ці слова прозвучали так, ніби Джексон просто сплюнув.
З лівого борту потяглися гори, що кидали тінь на свинцево-голубу поверхню довгастого водосховища на річці Лемпі, яке кінчалось греблею й електростанцією. Далі починалась територія з невизначеним кордоном. На картах це місце позначалось написом «фотографувати заборонено». Тутешній кордон і досі був об'єктом гострих суперечок, тим більше в цьому партизанському районі. Джексон, випнувши, мов ящірка, голову з плоским лобом, дивився вниз, шукаючи ворога, але нічого не побачив.
