Необхідне зло - Абір Мукерджі
До нього підійшов інший священик зі срібною тацею. Головний священик узяв із таці льодяник, благословив його і поклав принцу до рота. Знову засурмили в мушлю. Із храму вийшли священики й почали роздавати цукерки шляхті на помості.
Я гукнув іще раз, і полковник Арора нарешті мене побачив. Отямившись, він підійшов до мене, за ним дріботів слуга з парасолькою. Полковник наказав охоронцям відпустити мене.
— Віндгеме? Що у біса, ви тут робите? Вигляд у вас гірший за мокрого цапа.
— Відведіть принца звідси, нехай повертається до палацу,— крикнув я.— Його життя в небезпеці!
— Дурниці! — відрізав полковник.— Девіку й Даве ми заарештували. З якого ще боку чекати на небезпеку?
— Довіртеся мені,— попросив я.
Арора зупинився, тоді підійшов до мене. Його випрасувана накрохмалена форма потемнішала від дощу. Він зупинився за кілька дюймів від мене. З його скронь на бороду стікали цівочки води. Погляд його посуворішав.
— Скажіть, що не жартуєте.
— Я абсолютно серйозний.
Він віддав наказ, Пуніта негайно оточили охоронці. Принц почав сперечатися, але раптом замовк і схопився за груди. Ноги його підкосилися. Арора кинувся до нього, щось крикнувши солдатам. Мене відпустили, я теж побіг туди.
Арора підтримував голову принца і віддавав накази. Солдати підняли Пуніта, віднесли під навіс. Принц скорчився від болю, на чолі виступив піт.
— Приведіть лікаря! — гукнув я майору Бхардваджу.
Почувши мій голос, Пуніт розплющив очі і поглянув прямо на мене. Його шовкова туніка забруднилася й намокла. Він ніби хотів мені щось сказати. Я опустився на коліно й наблизився до його обличчя. Але не почув ані звуку.
Поруч зі мною з’явилася Енні. Поклала руку на шию Пуніту, намацуючи пульс.
— Серце зупинилося.
Я розірвав туніку й надавив на груди. Непрямий масаж серця — так це називалось у армії. Кажуть, якщо цей прийом застосувати вчасно, можна повернути постраждалого до життя. Ніколи не бачив, щоб це спрацювало, але спробувати варто було. Минуло двадцять секунд, сорок, хвилина. Я відчув на плечі руку Енні.
— Семе.
Я підвів очі.
По щоках її текли сльози. А може, то був просто дощ. Я перевів погляд на Пуніта і востаннє натиснув на грудну клітку. Від туніки відірвався діамантовий ґудзик і покотився прямо в бруд, до колісниці, до ніг Джаґґернаута.
Епілог
олум’яні язики рвонулися вгору, помаранчевий вогонь піднявся над обвугленим хмизом, немов хотів перенести душу померлого прямо на небо. Це вже третій похорон, свідком якого я став у Самбалпурі,— уже майже звичка. Та якщо судити за красою церемонії, можна було б побувати тільки на цьому. Цього разу постаралися на славу. Одна річ — принц, і зовсім інша — старий магараджа.Його тіло привезли сюди під звуки волинок і горнів на золотому лафеті, який супроводжували вершники у смарагдово-зелених туніках і золотих тюрбанах. Попереду виступали обов’язкові слони — дюжини, у золотих шовкових попонах. Вони ступали по дорозі, усипаній трояндовими пелюстками, під дощем з квітів, що летіли з дахів, до місця погребального вогню за рікою, біля храму господа Джаґґернаута. До того самого місця, де піддавали кремації двох його синів.
Похоронне багаття запалив його третій син, малий принц Алок, новий магараджа Самбалпура. Хлопчику допомагав його прем’єр-міністр, диван Гаріш Чандра Даве. Як там кажуть? Багато води спливло...
Даве стояв між принцом і гостями: принцами сусідніх королівств, британськими офіцерами з плюмажами на шоломах, Кармайклом у траурному костюмі. Але людини, яку я хотів побачити, тут не було.
Коли вогонь почав згасати, я повернувся і пішов до храму. Тут було сухіше, ніж під час мого останнього візиту, бруд затвердів під сонцем. Я подивився у блакитне небо. Уперше бачу в Самбалпурі такий колір. Новий пурда-автомобіль стояв на тому ж місці, що і старий того ранку кілька місяців тому, коли ми з Енні приїхали сюди на старенькому мерседесі. От і добре. Це означає, що я мушу лише почекати.
І точно, за п’ятнадцять хвилин двері відчинилися і на сонце вийшла стара магарані Шубхадра в супроводі священика, який пригощав Пуніта його останньою стравою.
— Ваша Високосте,— підійшов я до неї.
— Капітане Віндгем,— посміхнулася вона.— Рада знову вас бачити.
Нічим не видала свого здивування, коли побачила мене. Та й чого б їй дивуватися? Вона від початку все знала.
Жінка спустилася сходами.
— Добре, що ви прийшли. Чоловік зрадів би вашій присутності.
— Схоже, я зачастив на похорони в Самбалпурі,— сказав я.— Щиро сподіваюся, що це востаннє.
— І я,— погодилася вона.— Новий магараджа дуже молодий. Я впевнена, що він правитиме довго і щасливо.
— Під вашим наглядом, Ваша Високосте, так і буде. Власне, саме тому я і приїхав. Хотів привітати вас із посадою регентші.
Магарані ввічливо посміхнулася.
— А мені чомусь здається, що існує ще якась причина, капітане. Проведіть мене до автомобіля, будь ласка.
— Ваша Високість дуже спостережлива,— відповів я, і ми повільно пішли через двір.— Чи можу я говорити відверто?
— Іншого я від вас і не чекаю, капітане.
До цієї миті я готувався кілька днів, але тепер, коли вона настала, не знав, з чого й розпочинати.
— Принц Адгір,— нарешті вимовив я.
— Так?
— Судячи з усього, він став би чудовим правителем...
— Ви маєте запитання, капітане?
— Невже він мусив помирати? Я ще можу зрозуміти, Пуніт — слабкий, безвідповідальний. Але ж Адгір був іншим.
— Чому ви запитуєте мене, капітане? Гадаєте, я причетна до їхньої смерті? Адгіра вбили в Калькутті, далеко звідси. Пуніт помер від серцевого нападу, виконуючи свій обов’язок під час Ратха-ятри. Ви самі були свідком. Розтин підтвердив це.
— Не сумніваюся, що звіт лікарів таким і мав бути, але я на власні очі бачив, як його пригостив ваш священик.
Вона зупинилася й повернулася до мене.
— Якщо ви підозрюєте обман, капітане, звітуйте про це. Власне, ви мусите зробити це якомога скоріше.
