Необхідне зло - Абір Мукерджі
— Байдуже,— відповів я.— Пригадайте, будь ласка, яким був Пуніт, коли повернувся?
— Тобто?
— Здивований чи приголомшений?
Вона на мить замислилась і похитала головою.
— Ні. Принаймні, мені так не здалося. Послухайте, Семе, що відбувається?
— Магарані Девіку заарештували,— пояснив я.— Можливо, вони з євнухом намагалися розчистити дорогу до трону принцу Алоку.
Вона так і охнула.
— Повірити не можу! Це правда?
— Вона мала мотив,— зітхнув я.— Факти не на її користь.
Енні підійшла до вікна, знову повернулася до мене.
— Має бути якесь інше пояснення. Вони допитали євнуха? Що він каже?
— Небагато. Він помер.
— Як?
Я пригадав нічну страту. Крики натовпу, коли слон розтрощив череп Саїда Алі.
— Краще вам цього не знати.
— А магараджа? Він дозволив заарештувати свою дружину?
— Наразі він нічому не може завадити,— сказав я.— Коли йому пред’явили докази її вини, його розбив параліч. Тепер за все відповідає Пуніт.
Схоже, це стало для неї несподіванкою.
— Що ж, вітаю, Семе,— нарешті промовила вона.
— З чим?
— Гадаю, принц буде вам дуже вдячний за те, що врятували вчора йому життя. Може, навіть запропонує якусь посаду.
Важко сказати, жартує вона чи ні.
— Сумніваюся. До того ж віце-король наказує мені повертатися до Калькутти. Потяг вирушає о десятій вечора. Вирішив вам про це повідомити.
Сорок два
орогу назад навряд чи можна було назвати приємною. Сонце й досі не визирнуло з-поза запони сірих хмар, але спека вже стала нестерпною. Час від часу здалеку доносилися перекотисті звуки грому.У Будинку троянд вирувало життя. По коридорах із одного кабінету в інший бігали стурбовані люди з теками та наказами. Намагаючись ні з ким не зіштовхнутись, я пройшов до порожнього коридора перед кабінетом Ґолдінґа і відчинив двері.
Не Здавайся сидів за столом бухгалтера, з головою занурившись у купу паперів.
— Знайшли щось? — поцікавивсь я.
— Так, сер,— підвів він очі.— Ці документи я бачив ще позавчора. Але тоді вони нічого для мене не значили. Тепер же я впевнений, що зможу сказати, який із двох звітів справжній.
— Скільки вам іще знадобиться?
— П’ять хвилин. Якщо мене не відволікати, сер.
Я дав йому спокій і підійшов до вікна. З нього відкривався вид на сад і Сур’я Махаш удалечині. Над палацом і досі майорів прапор. Я відчув таке-сяке полегшення: яким би не був стан магараджі, він іще живий.
Робити було нічого, тож я взявся роздивлятися мапу на стіні, ту, що була вкрита хрестиками. Коли ми були тут востаннє, особливої уваги я на неї не звернув, бо не знав, що саме шукати. Тепер вона мене зацікавила — не тільки скупченням червоних хрестиків, імовірніше, самотнім чорним на південному заході. Я придивився пильніше. Хрестик стояв біля населеного пункту, містечка чи села, під назвою Ремунда. Я підійшов до столу і набрав номер кабінету полковника Арори. Він відповів після третього гудка.
— Арора.
— Це Віндгем.
— Чим можу допомогти, капітане? — Голос у нього був виснажений.
— Чи біля Ремунди є алмазні копальні? — запитав я.
— Навіщо вам це? Вам наказали повертатися до Калькутти. Тут вам більше нема чого робити.
Авжеж, він має рацію. Утім...
— Я не дуже старанно дотримуюсь наказів, полковнику,— відповів я.— А невеличку справу про зникнення Ґолдінґа ми так і не закрили.
— Продовжуйте.
— Ми дуже близькі до того, щоб довести причетність дивана до цього,— збрехав я.
На іншому кінці лінії запанувала тиша. Я чув дихання полковника.
— Що вам відомо?
— Ремунда,— повторив я.— Ґолдінґ позначив місце поруч із цим населеним пунктом на мапі. Там є якісь копальні?
— Ні. Алмази добувають лише на півночі, на рівнині між річками Маханаді та Брахмані. Хай би там що не було біля Ремунди, то аж ніяк не алмазні копальні.
— Мені б хотілося туди з’їздити,— попросив я.— Дізнатися, чому саме Ґолдінґ позначив це місце на мапі.
— Ремунда за двадцять миль звідси,— сказав він.
— Усе одно хочу.
— Так приспіло? Гаразд,— раптом погодився він.— Не зупинятиму вас. Навіть автомобіль накажу виділити. На коли він вам потрібен?
— Поїдемо, щойно закінчимо тут.
Я поклав слухавку.
— Що скажете, сержанте?
Він кинув документи на стіл, зняв окуляри і відхилився на спинку стільця.
— Звіт із меншими цифрами збігається з підрахунками Ґолдінґа, сер. Схоже, він і є справжнім.
— Чудово,— похвалив я його.— Якби я був людиною азартною, поставив би на те, що диван хоче показати магараджі й Англо-Індійській діамантовій корпорації другий звіт.
Сорок три
хали ми цілу вічність. Дві години невідомо куди, ще й на двісті років у минуле. Місцями путівець був розмитий водою, бо в горах уже почалися дощі. Кілька разів водію доводилось об’їжджати: там, де ще вчора було сухе русло річки, вирував бурхливий потік.Ремунда виявилась купкою мазанок під очеретяними дахами, що тулилися навколо храму та криниці. Як це часто буває в Бенгалії, стіни хатинок були обліплені коров’ячими кізяками, які вдень висихали на сонці, а ввечері їх використовували як паливо. На цьому схожість закінчувалась. На відміну від бенгальських селищ з їхніми пальмами й бананами, зі смарагдово-зеленими ставками для купання та риболовлі, тут усе було брунатним від пилу і сухим.
Не Здавайся попросив водія зупинитися біля криниці. Двигун замовк, і запала тиша, яку порушували лише крики птаха на почорнілому дереві. Спочатку селище здалося покинутим. Утім, придивившись, можна було помітити ознаки життя: кілька худорлявих курчат, укритих пилом, борсалися на узбіччі; собака ліниво позіхав у затінку стіни; рух у темряві діри, яка була за вікно.
З боку маленького побіленого храму лунало тихе дзенькання. На бамбуковій жердині на даху безвольно висів шафрановий прапор. Я кивнув Не Здавайся, і ми пішли туди. Дзенькання виявилося звуком дзвоника, які індуси використовують під час релігійних церемоній, його супроводжував монотонний спів.
Я зачекав за порогом, а Не Здавайся увійшов шукати священика. Усередині можна було роздивитися трьох ідолів. Маленькі, грубо витесані, але помилитися було важко: завеликі очі, куці руки і відсутні ноги — усі ознаки Джаґґернаута і його брата і сестри.
Спів припинився. Не Здавайся розмовляв зі священиком. Схоже на хінді. Я запалив сигарету і став
