Признався подумки собі самому: теж не готовий до кінця прийняти все, до чого додумався, побачивши вовченя. Не здатен пояснити, картина якого злочину намалювалася в його голові. Звісно, Андрій збирається вимагати пояснень від того, хто, на його думку, може їх дати. Але не тепер.
Одначе Левченко вже почав підшуковувати потрібні слова.
Побоювався — якщо Ігор ще якось сприйме почуте, Жору воно здатне застопорити. Головне — вивчити територію, роздивитися як слід, розібратися, що можна взяти звідси для себе. І як використати знахідку з користю для всіх.
Та враз слова стали вже зайвими.
З темряви, зі сторони напівзруйнованої будівлі, раптом донеслося голосне нелюдське виття.
Теплий, котрий рухався на кілька кроків попереду, зупинився, завмер, позадкував. Уперше за цей, здається — нескінченний день, Левченко відчув та побачив розгубленість, переляк бандита. Вклякнув, здригнувшись, Вовк. Навіть чекаючи чогось подібного, здогадуючись — тут є хтось невидимий, Андрій теж відступив на кілька кроків. Виставив пістолет.
Виття повторилося. Було довгим, тягучим. Ніби голодний, змерзлий та всіма покинутий пес вив від безвиході на місяць.
— Станьте колом, — звелів Левченко. — Не підпускайте його до себе. На відкритому з ним можна впоратися.
— З ким? — вигукнув Теплий, крутячи головою на всі боки. — З ким, твою мать! Ми куди прийшли, начальнику? Хто це виє?
Відповісти Левченко не встиг.
Бо наступної миті всі троє побачили його.
4
Висока темна постать вийшла зсередини розволоченої вибухом забудови — звідти, де лишився вхід до неї.
Місяць світив просто над ним. Та зі свого місця чоловіки все одно не могли до пуття розгледіти мешканця й водночас — моторошного вартового, сторожа зруйнованого й кинутого німецького лісового об'єкта.
У тому, що перед ними все ж таки людина з плоті й крові, ніхто з трьох не сумнівався.
Тож відразу, щойно постать з виттям та риком посунула на них, Левченко навів на нього дуло й натиснув спуск. Те ж саме зробив Ігор, тільки не цілячись. Ним керував швидше інстинкт збереження, ніж намір влучити в постать з першого пострілу.
Але в них на очах сталося неймовірне.
Високий випередив постріл. Принаймні, так виглядало — Андрієва рука ще підносила пістолет, а він уже смикнувся вбік, немов пірнаючи під кулі. Якби Вовк захотів прицілитися краще, в нього б нічого не вийшло: постать рухалася стрімко, широкими стрибками, не стояла на місці. Тому шансів взяти його на мушку практично не лишалося. Вовк із Левченком автоматично вистрілили ще по разу.
Марно.
Складалося враження, що цю людину не зупинять навіть випущені віялом кулеметні черги.
Ще до того, як стрельнуло вперше, високий нагнувся, витягнув руки, голосно загарчав, метнувся вперед і вбік, ніби долаючи смугу перешкод на тренувальному плацу. Різкі рухи вліво–вправо зовні нагадували хилитання маятника — метод, практикований розвідниками–диверсантами. Та постать не просто ухилялася від куль — вона при цьому стрімко наближалася. Навіть дуже тренований боєць не здатен рухатися вперед із такою неймовірною швидкістю. Левченко не міг устежити за ним, бачив високого то праворуч, то — з лівої сторони, а ось він уже мчить по прямій із явним наміром збити з ніг та вчепитися в горлянку.
— Назад! — заволав Андрій, сахаючись убік та знову стріляючи, без особливого успіху прагнучи бодай зачепити високу темну постать кулею. — НАЗАД! РОЗБІГЛИСЯ! НЕ СТІЙТЕ КУПОЮ!
Ще не зовсім розуміючи, для чого це треба, Вовк із Теплим спритно сипонули в різні боки. Андрій теж відскочив, і тут же стало ясно — маневр дуже вчасний. Висока хижа постать рухалася настільки швидко, що вони випередили кидок на якусь мить. Ворог врізався в порожнечу на тому місці, де щойно стояли всі троє.
Тепер розстановка сил помінялася — високий опинився в оточенні, між трьох вогнів.
Точніше, між двох: адже Жорі не було, чим воювати.
— ЗАБЕРИ! — загорлав Левченко невідомо, до кого. — ЗАБЕРИ ЙОГО! МИ НЕ ЗРОБИМО НІЧОГО ЙОМУ! ЗАБЕРИ!
Або той, до кого закликав Андрій, справді ховався десь поруч і стежив за розвитком подій, не бажаючи втручатися, або Левченко помилився й тут більше нікого не було. Ані Вовка, ані Теплого не переймало, кого гукає на допомогу старший лейтенант і чому хоче зберегти високому хижакові життя. Бо той, схоже, не збирався нікого жаліти.
Якщо взагалі розумів, що відбувається.
Бо двоногий хижак бачив перед собою лише здобич. Ворогів, котрих треба негайно знищити, одного за одним.
Зараз, коли він опинився зовсім близько, його можна було краще роздивитися. Тепер уже всі бачили: перед ними — мужчина, високий, широкий у плечах, із йоржиком волосся на голові. Схоже, колись його голили налисо, череп поволі заростає. Виставлені вперед руки він зігнув у ліктях, розчепірив пальці. Так само ледь підігнув у колінах ноги, готуючись до стрибка. Очі блищали в темряві. Груди здіймалися. Він голосно дихав, зі свистом випускаючи повітря. До Левченка, котрий опинився до постаті найближче, доносилося сморідне, справді звірине дихання. Він вертів головою, явно обираючи першу жертву з трьох.
Але вже ясно, чого хотів Андрій, вимагаючи від інших розбігатися.
Побачивши враз довкола себе не одного, а трьох противників, нехай наляканих несподіваною появою хижої істоти, та все ж таки — зібраних, готових до бою, ворог на рівні хижацьких інстинктів розгубився. Сопучи далі, він завертів великою клаповухою головою, намагаючись визначити найслабшу ланку, аби спершу вдарити саме туди.
— Не стійте! — закричав Левченко. — Не стояти! Рухатися!
— Хто це? — закричав Вовк.
У відповідь високий заричав. Чи здалося, у темряві справді скреготнули гострі хижі зуби.
Башка повернулася в бік Теплого. Знову рикнувши, тепер — ніби задоволено, чоловік видихнув, відступив на пару кроків назад, немов збирався розігнатися й стрибнути.
— Куди! Е, куди! — рявкнув Жора, зрозумівши це й чітко усвідомивши небезпеку для себе. — Стояти! Стій, падло! Начальник, вали його! Гаси!
Замість того Левченко метнувся вбік, імітуючи контратаку. Вгадавши маневр, так само зробив Ігор, тільки сіпнувся в іншу сторону. Чоловіки почали рухатися по колу, миготячи в хижака перед очима й помітно збиваючи з пантелику. Високий вже не міг зосередити вбивчу увагу на комусь одному. Тож роздратовано загарчав, почав крутитися довкола себе, відволікшись від беззбройного бандита.
— Чорт, хто це? — вигукнув Теплий. — Начальник, ти ж знаєш!
— Що знаю?
— Та бачу я! Знаєш, що воно таке!
— Вовк!
— Я тут! — озвався Ігор.
— Не ти! Він — вовк!
— Що ти мелеш! Який, на хрін, вовк!
Левченко
