Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов

— Авжеж, це якраз і підтверджує моє переконання, що ти зв'язана з ними.

— Краще бути зв'язаною з Держбезпекою, ніж з американцями.

Він знову довго вдивлявся в мене, але, здавалось, не бачив, очі в нього сльозились, блищали від молочного світла торшера.

— Ти ще дитина й не розумієш, куди може завести тебе цей шлях.

— Куди завгодно, аби тільки не туди, куди дійшов ти, щоб стати в руках американців катом для твоїх невигідних земляків.

— Ми продовжимо цю розмову, але не сьогодні. Якщо ти голодна, вставай, у кухні є все, ванна — ліворуч. Хочеш — повечеряємо разом, а ні — їж сама. Пробувати тікати не варто — скрізь замкнено, квартира на третьому поверсі, і стрибок з вікна якщо не приведе до смерті, то до каліцтва напевно.

Він вийшов. Я зрозуміла, що порається на кухні — забряжчав посуд, запахло газом.

Я не збиралася уставати й лежала, навіть накрила голову ковдрою. Чула, що він увійшов до кімнати, постояв коло ліжка й пішов, нічого не сказавши. Так я й заснула.

Щось стискувало мені шию, бракувало повітря. Я замахнулась, щоб вдарити того, хто душив мене, але, тільки скинула ковдру з голови, зрозуміла, що спала. Біля ліжка сидів батько, як і тоді, коли я вперше побачила його, — схилившись, мов над хворою. Мені стало ніяково від його сумного обличчя й мого безпідставного страху.

— Устань і поїж.

— Не хочу.

— Не вередуй, так довго не витримаєш.

— А я не хочу довго бути заарештованою.

— Попри твоє небажання таке може статись.

— Тоді ти звір! Знай це — звір, звір ти!

Я відчула, що нерви мої не витримують, знову накрилася з головою й розплакалась.

— Прошу тебе, відпусти. Зрозумій, силою ти не втримаєш мене. Ні в якому разі я не залишуся з тобою.

— Коли так, навіщо шукала мене по кафе?

— Щоб побачити тебе, з'ясувати, чи не надумав повернутися до Болгарії… і тому, що мама мене просила…

— Мати тебе просила?!

— Так, доручила побачити тебе й попросити від її імені повернутись. Вона ходила до адвокатів, вони сказали, що є закон, за яким тобі все простять, бо в тебе немає присуду.

— Не вірю.

— В тому твоє нещастя, що втратив усяку віру.

— Тут ти маєш рацію, я вже не вірю ні в бога, ні в чорта.

— І все-таки служиш чортові.

Він устав і заходив по кімнаті — здався наче меншим і схудлим, я чула, як він скрипів зубами. Заговорив уже іншим, злим голосом:

— Що ти можеш розуміти, проживши тут лише тиждень! На чужині людина всім чужа, навіть і тому, хто дає тобі хліб і запевняє, що поважає тебе, потребує твоєї допомоги.

Він вийшов, рипнули дверцята буфета чи бара, дзенькнули чарки, забулькала рідина. Повернувся і, як на допиті, запитав:

— Ти мені скажеш, навіщо шукала мене і хто тебе підіслав?

— Вже говорила.

— Звечора ти згадувала інше.

— Коли людину присипати, вона наговорить чого завгодно.

— Хочеш переконати, що тебе напоумила мати?

— Зовсім не збираюся тебе переконувати, так воно і є.

— Мене переконати не так просто.

— Більше й не буду. Хочу тільки, щоб ти відпустив мене.

— Відпущу тільки тоді, коли дізнаюсь, що мені готують оті, хто підіслав тебе.

— Коли не віриш — більше не почуєш од мене жодного слова.

Повернулась обличчям до стіни. Він намагався продовжити розмову, але я уперто мовчала. Він вийшов. Я підхопилась і прислухалась — його кульгава і важка хода відлунювала на сходах.

Обійшла квартиру. Вона була обладнана для цілої родини, але мені здалося, що тут ніхто не живе чи лише зрідка хтось приходить переночувати. Зазирнула й на кухню. На столі стояли ковбаса, масло, конфітюр. Сідай і їж, але я повернулась до кімнати й знову лягла.

Десь через півтори години батько повернувся. Знову почав допитуватись, за чиїм наказом я розшукувала його. Я мовчала. Мовчала й увечері, коли він прийшов п'яний. Мовчала й наступного ранку. Тоді він ухопив мене за плечі, трусонув і закричав просто в обличчя:

— Говори!

— Або вбий мене і тоді вже напевно не почуєш ні слова, або відпусти.

— Відпущу тільки тоді, коли скажеш, хто й навіщо доручив шукати мене.

Я підвелась у ліжку і, гнівно дивлячись йому у вічі, сказала:

— Татку… відколи я тут, я вперше звертаюся так до тебе… Татку, я ж твоя дочка. Мама казала, що ти радів моєму народженню, бо я схожа на тебе. Отже, якщо не щось інше, то частку твоєї упертості я успадкувала, і тому марно тримати мене під ключем.

— Ти вовченя, вовченя, навчене комуністами!

Він вийшов і повернувся тільки пізно вночі. Найперше перевірив на кухні, чи щось з'їла. А я ні до чого не доторкнулась — може, вже другий день. Татко жбурнув тарілки на підлогу й увірвався до мене.

— Голодовка, га?

Ступнув до ліжка — величезний, згорблений, неповороткий, з довжелезними руками. Я злякалась і притулилась до стіни. Він хитнувся, але не вдарив — упав на коліна…

— Не бійся, ще зрозумієш, я не такий, як ти думаєш. Зараз