Варіант №1. На альпійській верховині - Борис Крумов
— Не хвилюйся, Євгене, — сказав я й по-дружньому обійняв його за плечі. — Невже я такий страшний, як тобі говорили про мене? Ходімо до вас, і ти переконаєшся, що я такий же, як і всі інші добрі дядьки.
Він усе стояв, наче йому відібрало ноги, і я не без зусилля мусив повести його з собою.
Перш ніж ступити у парадний вхід, хлопчина відсторонився й знову з цікавістю обдивився мене. Мовчки увійшли в ліфт. Коли двері зачинились і я став спиною до них, Євгеній занепокоєно закліпав, неначе потрапив у пастку. Я знову спробував заспокоїти його усмішкою, поклав руку йому на плече.
— Мабуть, багато поганого говорили про мене, раз ти так боїшся?
— Та ні, я не боюсь, але мама не знає, що ви прийдете, і татка нема.
— Нічого поганого не маю на думці.
— А… а для чого ж ви ідете до нас?
— Просто побачитись із твоїми батьками.
Хлопець подзвонив і заховався за мене, наче хотів побачити подив своєї матері. Однак її подив тривав лише мить.
Вона була вища й худша за свого чоловіка. Попри її тридцять п'ять років — просто жінка в розквіті краси.
П'ятнадцять років тому, ще не одружені, обоє виїхали з Болгарії. Вона тоді тільки закінчила гімназію, вступала до театрального інституту, але не пройшла за конкурсом. Брала участь у самодіяльному театрі, компліменти сипались на неї з усіх боків, численні поклонники провіщали їй блискучу артистичну кар'єру, а Чавданов уже нашіптував, що це може статися тільки за межами Болгарії.
Уже за кордоном знайшли болгарина, який торгував нашими винами. Цікаво, що цей чоловік, якого деякі наші торговці вважали за великого патріота Болгарії, одразу дав притулок молодятам — квартиру, одяг, їжу.
Він чи хтось інший — мені принаймні невідомо, хто саме — зв'язав їх з англійською розвідкою, і обоє виїхали до Англії. Не прожили там і року, як їх перекинули до Західної Німеччини. В них народився Євгеній. Із західними німцями також недовго попрацювали і зв'язалися з представниками Центрального розвідувального управління. З їхньою допомогою Чавданов улаштувався на радіостанцію «Вільний світ», а три останні роки завідує болгарським відділом товариства «Схід — Захід».
Чи то завдяки колишній практиці у студентському театрі, чи завдяки вродженим артистичним здібностям, але здивування пані Чавданової справді тривало лише мить. Вона одразу запросила мене до квартири, наче друга, якого давно не бачила й чекала кожного дня.
Тепер Євгеній спантеличено дивився вже не на мене, а на неї. Певно, тому, що й вона переконувала його стерегтися небезпечного комуніста Нешева, а зараз мало не радіє з приходу того самого Нешева.
Мене ввели в простору вітальню, про яку не скажеш, що вона розкішно умебльована, але й не бідно. Господиня запропонувала сідати й попросила вибачити, що вийде на кілька хвилин перевдягтись, а синові доручила розважати гостя.
Від цього високого доручення хлопчак одразу перемінився — заметушився, дістав з бара дві пляшки й запитав мене, що я питиму.
— Дякую, Євгене, але хай уже прийде твоя мати, тоді й вип'ємо. А ти краще розкажи, як справи в школі.
Говорив з ним, а сам дослухався — чи не почую голосу його матері. Може, вона телефонує чоловікові. Але нічого не почув.
Євгеній сів навпроти мене й махнув рукою, наче дорослий:
— Нема чого й говорити про ту школу. Там одні фашисти!
— Отакої! Які там фашисти, звідки?
— Бо говорять, що ми, слов'яни, тільки гній для вищих рас. Одному, який найбільше заїдався зі мною, я зіпсував портрет. Тільки, прошу вас, не кажіть моїм, бо потім…
Я по-змовницькому підморгнув йому — мовляв, ми ж чоловіки, можеш розраховувати на мене. Він прислухався і, переконавшись, що мати його не почує, довірливо зашепотів:
— Пане Нешев, хочу щось запитати, тільки відверто, як між чоловіками, добре?
— Слово честі, буду відвертий.
— Можете й обдурити мене, але то вже буде на вашій совісті.
— Прошу тебе, Євгене, я не давав тобі підстав сумніватись у моїй відвертості.
— Гаразд, побачимо. Якщо я поїду до Болгарії, мене заарештують?
Хлопець затаїв дихання, як щойно у дворі, коли зрозумів, хто стоїть перед ним.
— А чому тебе мають заарештовувати?
— Через мого батька й матір.
— Не тільки тебе, а й їх, якщо вони захочуть приїхати на місяць чи назавжди до Болгарії, ніхто не може заарештувати.
— Вибачте, але цьому я вже не вірю.
— Слово честі, Євгене! Ніхто й пальцем не зачепить ні тебе, ні їх!
Почувши кроки матері, він притулив палець до вуст. І цього разу я підморгнув йому, як спільник, — звісно, таємниця залишиться між нами.
Чавданова уся світилась, наче входила до бального залу. Хотілося мені думати, що її бажання змінити туалет свідчить на добре.
— Євгене, — сказала вона, — іди, дитино, пограй.
— Але, мамо…
— Йди, мій хлопчику, йди.
Сказано було хоч і ввічливо, але категорично, і Євгеній — хочеш не хочеш — вийшов. У дверях озирнувся й кинув мені змовницький погляд, з якого треба було розуміти, що це не остання наша розмова.
Чавданова налила по чарці «метакси»[11], поставила вазу з цукерками й горішками. Ми випили, й вона заговорила:
— Вибачте, пане Нешев, я несамохіть підслухала кінець вашої розмови з Євгенієм.
Я не
