Маска - Володимир Лис
Про те, що в нього є дочка, Прокіп довго не підозрював. Він не був сентиментальним, а тому й не відчував жодної потреби підтримувати стосунки зі своїми родичами. Правда, для цього були й інші причини. Зокрема, він не без підстав побоювався, що будь-які дані про його справжнє ім’я можуть йому зашкодити і, якщо не виведуть на слід, то понизять його образ в очах тодішньої спільноти як страшного, таємничого злочинця, котрий виникає наче нізвідки, злочинця без імені, біографії, а можливо, і без долі. Справжнього його імені не знали навіть найближчі його спільники. Хоча, як виявилося пізніше, один із них, Дмитро Мащук, усе-таки зумів вчасно вийти з небезпечної гри, і хоч на нього теж полювали спільники Прокопа, йому вдалося розчинитися в середовищі місцевої бідноти, і лише коли про людину в помаранчевій масці зовсім зникли чутки, десь напередодні війни 1812 року, він почав потихеньку легалізовувати свою награбовану долю. Для цього за величезний хабар купив документи на ім’я купця другої гільдії Амфілія Іванова.
Лише одного разу, опинившись цілком випадково біля рідного села, Прокіп обережно поцікавився долею своєї сестри і з полегшенням дізнався, що тітка, котрій Марійка була віддана дідом Трохимом, аби жила у їхній сім’ї, не бідує. Його сестру успішно видали заміж за престарого вдівця-священика, котрий випадково на престольне свято їх відвідав. Навряд чи Марійка любила свого чоловіка, але він був доволі заможним, до того ж благочинним, тобто не рядовим служителем культу. Прокіп тільки усміхнувся, уявивши, як би його сестричка злякалася, якби дізналася, ким став її брат. Він подумав, чи не підкинути їм грошенят, але тут-таки відкинув цю думку. Так він може їм нашкодити, та й не потрібно йому показувати перед ними своє обличчя. А якщо передати сестричці невідомо від кого гроші, то це теж може мати небажані наслідки. Більше він долею сестри не цікавився. Не дізнався він і того, що сестра за десять років після того, як вийшла заміж, стала вдовою, вдруге одружилася з кушніром і народила йому ще четверо дітей. Але небожі і небоги Прокопа Марушка мали вже інші прізвища, були звичайними міщанами з маленького повітового містечка і, звичайно, навіть не підозрювали про свого лихої слави знаменитого дядька.
Якщо ж поміркувати про те, чому Прокіп Марушко майже до кінця відкрився Василеві Слєпньову, то неодмінно доходиш висновку, що йому дедалі нестерпніше бути інкогніто — відомим і водночас, по суті, ніким, фантомом. Що з того, що багато людей знали його як Мечислава Кульчинського, Ференца Естерхазі або Людвіга Другого, не кажучи про кілька інших, непостійних імен на зразок італійця-купця Роберто, того ж таки Беркончіні чи ще кілька австрійських його личин. Багатих шляхтичів було хоч греблю гати, трохи менше, але також немало — графів і князів. Але Прокіп Марушко був один! Саме про нього, про його своєрідну кар’єру і здібності не знав ніхто. І бажання розповісти, повідати про себе бодай одній-єдиній людині (після невдалої спроби з графинею Л.), після чого її збиралися безжалісно знищити, було виявом звичайного людського самолюбства і марнославства, властивим навіть такій непересічній особистості, як Прокіп Марушко. Вони, ці вияви, і вихлюпнулися у сповідь або навіть цикл сповідей, якими Прокіп поділився з Василем Слєпньовим.
Що ж до його дочки Пелагеї, то про її долю Прокіп дізнався також випадково. Під час нападу обличчя слуги, котрий приніс за повелінням свого пана коробку з коштовностями, здалося йому знайомим. Уже отримавши бажаний скарб, Прокіп згадав: ба, та це ж один зі слуг пані Зайончковської. Ні, він мав добру пам’ять і не міг помилитися. Але як він тут опинився? Заінтригований, Прокіп бере із собою слугу, начебто як заручника. Уже через десяток верст шляху у кареті Прокіп починає розпитувати свого заручника про те, хто він та звідки родом, чи давно він у цього пана. Він дізнається, що не так і давно, що ще два роки тому він жив зовсім в іншому краї.
— А де ж саме? — цікавиться Прокіп.
— Та у маєтку пані Зайончковської, — каже полонений.
— Пані Гелени Зайончковської? — уточнює Прокіп.
— Так, — бентежиться заручник. — То ви її знали?
— Знали? — роблено дивується Прокіп. — Чому знали, хіба з нею щось сталося?
— Авжеж, сталося, — бентежиться колишній слуга пані Гелени. — Та її ж…
Він замовкає, ледь не вимовляє, що її ж убив той самий розбійник у помаранчевій масці.
— А як ти опинився в цього пана? — допитується. Прокіп.
— То ж після смерті пані Гелени її спадкоємці, щоб їм добра не було, — каже заручник, — продали маєток і частину душ.
— Он як, — тепер уже щиро дивується Прокіп і, збагнувши, що йому нічого боятися, знімає маску.
— Ти впізнаєш мене, Архипе? — питає він.
Архип придивляється, блідне на обличчі, відвертається, знову дивиться.
— Боже мій, невже Прокіп?! — ойкає, ледь не зомлівши, Архип. — Невже пан управитель?!
— Авжеж!.. — сміється Прокіп.
Він привозить Архипа до себе в маєток, пропонує випити, і за чаркою вони згадують і згадують. Нарешті Прокіп підходить до того, про що й боявся питати, — про долю Яринки.
— Яринка тоді померла, коли народжувала, — відповів Архип.
— Тоді? — Прокіп відчув, як кров ударила йому в голову. — Коли тоді?
— Та десь через місяць, як ти, ви втекли, вибачте, зникли, — повідомив Архип.
Прокіп був вражений, як, може, ніколи в житті. Виявляється, Яринка не просто сиділа в підземеллі, а мала в собі плід. Його плід, його дитину.
— Розповідай, — звелів Архипу.
З подальшої розповіді він дізнався, що дитина, дівчинка, народилася недоношеною, дуже вже маленькою, ледь живою. Як жартував потім дід-садівник, її можна було купати у невеличкій кварті для молока.
Можливо, ця крихітка і не вижила б, якби не підтримка пані Гелени. Пані пройшла через приниження, якому її піддав Прокіп, і не просто пройшла, а зазнала неабиякого потрясіння, а вона ж була в нього по-своєму закохана. Отож, дізнавшись потім, що Яринка з її волі сиділа в такому страшному ув’язненні вагітною, вона після пологів і смерти Яринки несподівано пройнялася співчуттям до дочки своєї нещасної суперниці. Для маленької Пелагеї терміново знайшли годувальницю, з Проскурова виписали дитячого лікаря, а згодом і знаменитішого медика із самої Варшави. День і ніч не
