Маска - Володимир Лис
— Та ще справа в тому, — озвався по якомусь часі господар диліжансу. — У тому справа, пане Слєпньов, що Густаву було за п'ятдесят. Ми майже ровесники з ним. Значить, і справді пора подумати про спокій. Спокій душі, ха-ха. Так, пора.
2
Майже цілий тиждень князь Людвіг не виїжджав із замку. Два дні він взагалі пив по-чорному, не виходячи із спальні, куди йому приносили вино, міцний шнапс і наїдки. Двічі серед ночі він викликав до себе Слєпньова, та, випивши з ним, відсилав його. Він спробував було накричати на свого ад’ютанта-секретаря, та спохопився, махнув рукою: йди, мовляв, геть, не тривож душу. Виявляється, цей страшний чоловік мав якісь почуття! Та ще й неабиякі! І як дізнався далі Слєпньов, він не просто мав почуття, а був ще і закоханий.
Ще кілька днів проминуло, і князь сів на коня, сам, без охорони, помчав кудись стрімголов. Повернувся через два дні, щось похмуро насвистуючи, і знову замкнувся, тепер уже у своєму кабінеті. Лише на восьмий день після повернення з поїздки до барона фон Грецтвельхайма князь нарешті знову покликав до себе свого ад'ютант-секретаря. Коли той зайшов, він побачив господаря кабінету трохи змарнілим, з невеликими мішками під очима. Але він був уже цілком тверезим. Усе-таки князь запропонував випити за упокій душі їхнього спільника, його брата, як він сказав. Коли вони підняли фужери, пропустили кілька разів по добрячій порції червоного вина, яке взагалі було улюбленим напоєм князя, — сказав, дивлячись уже майже весело на свого ад’ютанта-секретаря:
— А мені, щоб ви знали, хочеться, навіть дуже хочеться вас застрелити, милостивий сударчику. Так-так, усі нещастя мої і невдачі почалися з вас. І де ти взявся на мою голову?! Сидів би собі у своєму Пітербурсі, — він умисне сказав неправильно. Та ще й скривився, мов кисличку з’їв. — Сидів би та по корчмах волочився чи за спідницями. Так ні, понесло його хтозна-куди.
Але вже за хвилину він цілком серйозно подивився на Слєпньова своїм пронизливим поглядом, аж Василеві Петровичу захотілося поменшати, сховатися. Та очі князя несподівано потеплішали.
— Та добре вже, не суптеся, пане ад'ютанте, — сказав він. — Ви справді виявилися і найхитрішим, і найдостойнішим моїм противником. — Він погрозив пальцем, потім постукав ним по фужеру, прислухався, як дзвенить кришталь. — Але я остаточно прощу вас, якщо ви допоможете мені у другій моїй операції. Не забули, що я казав? Хоч яка тут до біса операція, коли йдеться про жінку! Так, пане, якийсь там колишній таємний співробітник, про жінку. Якби не ви, я б, можливо, тримав цю жінку у своїх обіймах і милувався б на кольє княгині Ольги, яке сам і одягнув би на її шию. Гарну шию, признайтеся, ви ж її бачили…
Слєпньов завмер. Отже, ідеться про графиню Войцицьку. З подальшої розмови він якимось шостим почуттям вгадав (і це згодом потвердилося), що життя йому зберіг той, на кого він так довго і вперто полював, не з поваги до його розуму і хитрощів, а тільки тому, що сподівався на його допомогу у своїх подальших стосунках із графинею Войцицькою.
І тут він зрозумів, що вперше грізний Прокіп Марушко не знає, як повестися з жінкою. Слєпньов уже знав, що їх у цього чоловіка завжди було досить. Одні були служницями або просто кріпачками, яких він міг будь-коли викликати до себе в спальню. Інших, на яких накидав оком у якомусь місті чи містечку, спільники просто доставляли, варто йому було показати на котрусь пальцем. Після використання, коли вони обридали і проходили не лише через його постіль і руки, але й руки інших бандитів, їх або робили служницями, або ж просто вбивали, залежно від поведінки і темпераменту. Точну кількість жінок, з якими мав справу Прокіп, встановити неможливо. Але йдеться не про них, бо навіть імена з цього списку відомі небагатьом. Та кілька жінок усе-таки залишили більш чи менш яскравий слід у житті Прокопа Марушка. Такими були Гелена Зайончковська і Яринка. З першою його пов'язували підневільні стосунки та обопільна пристрасть. Друга була його першим справжнім коханням. Але стосунки з пані Геленою і Яринкою обірвалися трагічно і глибоко поранили збаламучену душу Прокопа. Не раз він пригадував жаскі ночі з його першою коханкою, яка багато чого його навчила, і не лише в ліжку. Але пригадував і вечори, проведені в саду з дівчиною, яка мала таку довгу, важку косу, лебедину шию і величаво пливла між деревами, дарма, що була не шляхтянкою, а всього лиш донькою кріпака-садівника. Якось йому наснилося, що він стукає тихо у віконце до Яринки, а коли та притуляє до віконця своє обличчя, то раптом перетворюється на пані Гелену.
3
Відомо, що Прокіп Марушко під личиною Мечислава Кульчинського був одружений зі шляхетною Зоф'єю Румовською. Зося Румовська була доволі миловидою, надто ж якщо судити з портрета, який зберігся ще до початку двадцятого століття і потім був відтворений у книжці про знатні роди польських аристократів. Виразні сірі очі зберігають якусь тільки їй відому глибоку печаль. Можливо, до часу написання портрета вона вже знала, хто такий насправді її високоповажний чоловік.
Батько Зосі — Кшиштоф Румовський — якийсь час був наближеною особою до останнього польського короля Станіслава Понятовського. Але, маючи доволі незалежний характер, так само швидко, як злетів на небувалу висоту і став поруч із троном, незабаром потрапив в опалу і повернувся у свій маєток у Галичині. Він обожнював наймолодшу доньку і, звичайно, бажав їй гарної партії. Саме в момент вивищення старого Румовського Кульчинський і познайомився з його донькою. Спочатку у Варшаві, а потім гостював і в передгір'ї Карпат. Так, саме за допомогою батька Зосі він розраховував ввійти у вищий світ Варшави, і це йому вдалося. Але водночас його чимось і привабила зовсім юна, не по літах серйозна дівчина. Та досить серйозно Мечислав Кульчинський, тобто Прокіп Марушко, захопився Зосею вже як своєю дружиною. Вона ж не дуже й опиралася, коли батько сказав, що хоче бачити її заміжньою за цим блискучим і, без сумніву, перспективним аристократом. Їй, як і іншим шляхтянкам, подобався він не так багатством, як вродою, яка поєднувалася з умінням сказати гостре слово, пожартувати, гарно станцювати на балу. І вже коли вони оселилися у подільському маєтку лже-Кульчинського, Прокіп дедалі більше по-справжньому захоплювався своєю молоденькою, гінкою, наче тополька, дружиною. У якийсь момент йому навіть здалося, що до нього прийшло справжнє кохання, друге після
