Необхідне зло - Абір Мукерджі
Я подумав про зникнення Ґолдінґа, про те, яку роль міг зіграти у ньому диван Даве. Переконаний, що ці двоє зустрічалися того ранку, коли зник бухгалтер. Але як Даве вписується в цілу картину? Ну, хоч звіт Ґолдінґа ми знайшли. Власне, навіть два його варіанти.
Якщо чесно, усе, що я наразі маю,— низка запитань. І відповіді мені вкрай потрібні, й отримати їх можна, допитавши чоловіка в камері за сотню ярдів звідси. Я повернувся і покрокував у напрямку гауптвахти. Час покласти цьому кінець.
Тридцять вісім
з бараків повисипали солдати. Вони насолоджувалися теплою ніччю, курили біді[27] та грали в карти. Витріщалися на мене.У тьмяно освітленій частині, де розташувалися камери, було тихо, якщо не брати до уваги шелестіння газети, яку читав під ліхтарем черговий офіцер.
— Хочу побачити ув’язненого,— сказав я.
Обличчя охоронця було рябим, як той ананас, ще й похмурим.
Він похитав головою.
— Не можна, сагибе. В’язня перевели.
— Що? — сторопів я.— Куди? До лазарету?
— Ні, сагибе. До фортеці.
— Коли? — не міг повірити я.— За чиїм наказом?
— Десять хвилин тому. Ось наказ.— І він помахав переді мною папірцем. На ньому була печатка магараджі, а поруч із нею — нерозбірливий підпис.
— Полковник Арора бачив? — запитав я.
Офіцер похитав головою.
— Не знаю, сагибе.
Я залишив його сидіти, а сам прихопив документ і кинувся через сади до палацу.
Вечірка Пуніта була в самому розпалі, полковник Арора стояв у кутку і попивав віскі.
Я кинувся до нього і схопив за руку.
— Мушу поговорити з вами! Терміново!
По дорозі до фойє сунув йому під ніс наказ про переведення в’язня.
— Це ваша робота?
Він збентежено дивився на папірець.
— Що це?
— Лист, згідно з яким бранця перевели у фортецю до майора Бхардваджа. Доставили двадцять хвилин тому.
— Що? — Полковник вихопив документ у мене з рук.— За чиїм наказом?
— Я сподівався почути відповідь від вас.
Він дивився на документ.
— Печатка магараджі, а от підпису не впізнаю.
Він зім’яв папірець і сунув у кишеню.
— Ходімо зі мною,— кинув мені.
Ми пройшли коридором, увійшли до якоїсь кімнати, він схопив слухавку телефона.
— Кому телефонуєте?
— Бхардваджу.
Полковник щось швидко сказав людині на іншому кінці лінії. Запанувала тиша, після чого йому відповіли. Обличчя Арори спохмурніло.
Він кинув слухавку.
— Увечері ніяких в’язнів до них не переводили. Більше того, вони навіть інструкцій не отримали, що збираються когось переводити. Коли забрали в’язня?
— Хвилин п’ятнадцять тому,— відповів я.
Полковник знову схопився за телефон. Судячи із запитань, він телефонував до бараків.
— Хто забрав в’язня? — гримнув він.— Що?
Арора поклав слухавку і подивився на мене.
— Хто забрав?
— Один із євнухів.
— Євнух?
Голова ішла обертом.
Перед очима постав Саїд Алі біля вікна на другому поверсі жіночої половини, він розмовляв із... Але цього не може бути.
— Ходімо! — Я кинувся до дверей.— Повертаємось до Будинку троянд.
Ми побігли прямо по лужках і за кілька хвилин були на місці. Арора автоматично попрямував до головного входу.
— Ні! — гукнув я.— Нам до гаражів!
— Навіщо?
— Хочу дещо перевірити.
Ми оббігли будівлю і штовхнули двері гаража. Усередині було темно. Полковник увімкнув світло, і мені стало зле.
— Потрібно перекрити всі виїзди з міста,— кинув я.— Якомога скоріше!
— Навіщо? — запитав він.
Я вказав на порожнє місце.
— Пурда-автомобіля невистачає.
Арора витріщився на те місце, де мала б стояти машина. Похитав головою.
— Не розумію.
Я й сам не дуже розумів. Усі мої міркування — лише теорія.
— А якщо це Девіка? — сказав я.— Третя магарані.
— Що?
— Якщо вона влаштувала замах на життя Пуніта? Якщо вона намагається розчистити дорогу до трону своєму синові?
Арора ледь розумів, про що я.
— Принцу Алоку? Вона не може... Тоді як сюди потрапили євнухи? Вона могла наказати найняти снайпера, а тепер допомагає йому втекти. Хто ще може так легко отримати печатку магараджі?
Раптом вираз його обличчя змінився.
— Але ж це означає... що вона також винна у смерті Адгіра?
Очі його блиснули. Він повернувся й кинувся до телефону, що висів на дальній стіні.
— Стривайте! — крикнув я.— Це все лише теорія.
— Так,— відгукнувся він,— теорія, підтверджена фактами.
За мить він уже щось казав у слухавку на хінді. Повернувся за п’ять хвилин.
— Готово. Пуніта я попередив,— сказав він, прямуючи до альфа-ромео.— Тепер мушу їхати в місто й координувати перекриття доріг.
— Я поїду з вами.
— Немає потреби, капітане,— відповів він.— Я триматиму вас у курсі.
— Я хочу бути там,— не відступавсь я.
Він поглянув на мене і замислився.
— Сержанту Банерджі нічого не хочете передати?
— Він зайнятий іншими справами.
Полковник підняв брови.
— Знайшли звіт Ґолдінґа?
— Так,— кивнув я.— Навіть два.
Полковник Арора гнав альфа-ромео по дорозі несамовито, фари розтинали морок. Обличчя його нічого не виражало, застигло, мов камінь. Після того як він зателефонував Пуніту, і словом не обмовився, жваву розмову минулої подорожі замінило рішуче мовчання. На поворотах скреготіли гальма, автомобіль мчав до центру міста.
— Вас щось непокоїть? — поцікавивсь я.
Він покосився на мене.
— Крім того, що в’язень утік?
— Так.
Він проігнорував запитання, і незабаром автомобіль рвучко зупинився біля готелю «Бомон».
— Це найвища будівля в центрі,— сказав полковник.— Улаштуємо пункт спостереження на даху.
Ми пробігли крізь фойє, налякавши адміністратора. Арора щось крикнув йому на хінді й поквапився до сходів. Краще від нього не відставати. Подолавши чотири марші, він відчинив двері і вийшов на дах. Унизу в бурштиновому світлі вуличного ліхтаря можна було роздивитися його людей, які займали свої позиції.
Позаду нас з’явився адміністратор. Підбіг до полковника і передав йому записку.
— Вибачте, капітане,— сказав Арора, прочитавши її.— Мушу зробити телефонний дзвінок. Незабаром повернуся.
Він пішов униз, а я повернувся до парапету і подивився на спляче місто. Десь унизу нашого бранця вивозили з міста в автомобілі у супроводі євнуха королівського двору. Чи можливо, щоб усе
