Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

6

– Готуйся прийняти належне, – сказав Степан Кошанський, підходячи до Петра. На вустах у нього косо лежала всмішка, а очі були крижані.

– За що зненавидів мене так, Степане? – спитав самими вустами Петро.

– Не я тебе зненавидів, а ти себе. Ті, що били його, мали таке враження, наче товчуть мішок із січкою, – не видав Петро із себе ні стогону. Костенецький спинив катів, йому здалося, що Петро мертвий, його перевернули на спину і справді побачили мертвий, засклілий погляд і закушену до крові губу.

– Чи не досить для нього, хлепавого, панове урядові? – спитав Костенецький і, побачивши схвальні киви, наказав катам відступитися.

Люди вже розходилися з двору, особливо швидко покинули його Оришенко, Сердюк, отець Тимофій і Марія Тимофіїха. Намагалися не дивитися одне на одного й поспішали, наче кожен мав надто пильну справу. Несли дещо з того добра, що його собі приписали, мали ще сюди повернутися.

Молодиця з відрами підійшла до двориська і спинилася. Дивилася широкими чорними очима, наче не могла зрозуміти, що тут діється.

– Візьміть у неї води! – наказав Костенецький.

Один із міських слуг, той, що бив Петра Легенького, підскочив до молодиці і щось їй сказав. Та мовчки зняла з себе коромисло, і слуга побіг до них з повним відром. Біг широкою ступою, розплескуючи воду, і мав дивно перекривлене обличчя.

Над майданом стояла тиша. Глибока й моторошна, немов удіялося тут щось недозволене. Може, тому вода, якою плеснули на Петра, вилилася надмірно шумко.

Сотник позіхав. Все ширше, ширше, здавалося, рот його і так розширився понікуди, але він все розтуляв і розтуляв його. Вже був той рот на все обличчя, криваво блищав отхланню, і тільки коли зворухнувся скатований, рот почав стулятися.

– Мабуть, знову живіт болітиме, – сказав Костенецький. – Щось мене на позіхи бере…

Він знову почав позіхати, ширше й ширше, розводячи щелепи, і аж головою крутнув, щоб швидше стулити рота. Кошанський дивився на нього іронічно і трохи зневажливо.

– Коли б не карали ми злодіїв, – сказав він, – світ би перевівся.

– А звісно, – сказав сотник, стуляючи рота. Петро, однак, знову запав у непам'ять.

– Може й померти, – сказав, підходячи, війт.

– Вилийте на нього ще відро, – наказав Костенецький, і його втретє нестримно потягло на позіхи. Слуга побіг удруге до молодиці, котра все ще стояла на майдані, він кинув їй до ніг порожнє відро, а схопив повне. Костенецькому ж роздерло рота так, що він знову блиснув червоною отхланню. Вода плеснулася на Петра Легенького, і він заворушився.

– Хай його вітер обвіє, – сказав сотник, кусаючи губи, щоб знову не позіхнути. Пішов із двору просто на молодицю, що невідривне сюди дивилася.

– А ти чия? – спитав він. – Щось мені не до знаку… Трохи вразився з того, як вона на нього зирнула, але мав іншу турботу: вуста йому розривало від позіху. Через те не став чекати на відповідь, а тільки подумав, що десь-таки цю молодицю бачив. Його щелепи знову роздерлися, притому так, що йшов він якийсь час із широко роззявленим ротом.

7

Петро опритомнів остаточно під вечір. Сонце стояло якраз проти нього, і він довго дивився на величезне, негаряче світило. Здалося, що пролежав у дворі ратушу незвідь з якого часу. Довкола не було ні душі. Він сів, крутилася йому голова. Дивився крізь болющі повіки на той шматок дороги, омежений сірими смугами тинів, що вабив його і раніше. Зараз він туди ступить, бо вже немає ніяких перешкод. Потягся до ціпка, що лежав обіч, і, спершись на нього, встав. Відчув, що живий і може рухатися, – гаряча хвиля щастя омила йому груди. На припухлому лиці проступило щось схоже на усміх, очі засвітилися – вечірнє сонце таки закинуло в них по живій іскрі. Спина й сідниця йому боліли, але цей біль відчував тоді, коли пересмикував плечима. Пішов і побачив, що ноги його несуть. Опирався на ціпок, наче був старим дідом, і поволі дибав порожньою вулицею. Зрештою, не була вона порожня. З кожного вікна, дверей, з дірок у тинах світилися до нього цікаві очі.

Він спинився. Стояв і начебто зважувався: йти йому чи ні. Перед ним лежала вулиця з кількох хат: дві з них він знав надто добре. Довкола було так само порожньо, не відчувалося навіть очей, що за ним підглядають. На тин скочив лапами брунатний невеликий пес, побачив Петра і стрибнув до нього. Принизливо вихляв тілом, тернувсь об ногу і, піддерши писок, тихенько заскавулів. Завмер раптом: з відчинених дверей хати дивилася на нього жінка.

– Тобі чого? – спитала вона.

– Хіба це не мій дім?

– Не можеш уже тут жити, – мовила вона гостро.

– Я хочу взяти на дорогу одяг і харч.

– В тебе нема тут одежі й харчу! – сказала жінка. За спиною в неї заспівали двері, і в них став Кошанський.

– Що тут таке? – спитав.

– Той злодій прийшов, – холодно сказала Тетяна.

– Хіба не знаєш, що до заходу сонця тобі треба піти з міста? – спитав Кошанський. Петро мовчки на нього дивився.

– Я тут, у твоєму домі, з урядового приручення, – сказав Кошанський і солодко позіхнув. – Стережу Тетяну від твоєї помсти.

Петро все ще мовчав, тільки світив змертвілим поглядом.

– Коли зрозумів мене, поспішай. Після заходу сонця тебе в цьому місці можна вбивати, як приблудного пса.

– Він щось проти нас замислює, – сказала жінка з сіней. – Подивися, які в нього несамовиті очі!

– Зараз піде, – сказав Кошанський. – Бо я тут таки з урядового приручення.

Петровий погляд запалився, і Кошанський нахилився, щоб узяти дрюка.

– Забирайся геть! – сказав глухо. – Бо черепа тобі провалю.

– Я прийшов, щоб вас побачити, – сказав повільно Петро. – За гріх вам воздається, і не мій на те буде суд. Він повернувся і ступив через перелаз.

– Думай про свої гріхи, Петре! – сказав цвілим голосом за спиною Кошанський.

Але Петрові не було чого тут робити. «Мене вже нічого тут не тримає», – подумав і подививсь у той бік, де стояла хата Марії Тимофіїхи. Йому тонко й тоскно защеміло в серці – лишав там щось по-справжньому дороге й гарне. Хотілося ще раз поговорити з Горпиною й пообіцяти, що він таки повернеться забрати її. Але навколо глухла безлюдь, і він, зирнувши на сонце, котре торкнулося вже овиду, пішов хуткіше.

Проходив повз пустище і вже починав відчувати радісне збудження, як завжди перед дорогою. Звів голову і моторніше посилав обіч себе палицю. Виліковувався від своєї урази і знову