Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Ти тут не винувата, – сказав він. – Тут, здається, ніхто не винуватий…
– Дала тобі тих ягід… – В її голосі прочулися сльози. – Хочу зголосити про це на уряді.
– Тоді всі знатимуть, що ти таємно зустрічалася зі мною, жонатим чоловіком, – сказав він зовсім тихо. – Сама знаєш, чим це скінчиться…
– Чи треба конче думати, чим це кінчиться?
– Тебе, хазяйську дочку, виб'ють на ратушу різками, а я повинен буду повернутися до жінки, також закуштувавши київ…
– Я це знаю, – прошепотіла вона. – Твоя жінка тобі смерті зичить.
– А то ж чому?
– Тоді зможе з Кошанським шлюб узяти.
– Звідки знаєш?
– Мати казали. Так радіє, що це з тобою приключилося. Я оце довго думала… Знаю тебе: і під киями мене не викажеш. Тому сама зголошусь і врятую тебе.
– Собі ганьбу на голову взявши, – сказав він, – а мене не вирятувавши…
– Що ж нам робити, Петре? – зойкнула вона. – Адже видить бог: не злодій ти, не злодій!
– Звісно, що не злодій, – тихо сказав Петро. – А робитимеш те, що тобі скажу…
В його змертвілий голос вкралися теплі нотки, очі ж начебто позбулися нерухомої закляклості і вперше блиснули ясно й жваво.
– Вони не посміють мене вбити, – сказав він. – Розграблять моє добро, а на більше їх не стане. Вирок виречуть, але я їх, Горпино, добре знаю: малодушні вони й боягузливі…
– Що ж вони тобі зроблять?
– А нічого. Виб'ють киями і проженуть із міста.
– Ой! – затулила рота Горпина.
– Не страшись, – сказав він тепло. – Знаю: так воно буде. Я їх оскаржити не зможу, бо завжди одного винуватять, а не громаду. Коли затаврують мене – гірше, а ні – вільним чоловіком учинюся…
– А коли тебе все-таки повісять?
– Не стане в них на це духу, – сказав Петро. – Кожен, добром моїм поживившись, не схоче брати ще я цього гріха собі на голову.
– І все-таки боюся я, Петре, – сказала Горпина. – Дуже боюся!
– Я вже все розміркував, – спокійно озвався Петро. – Світ широкий, і є в ньому не одна забіч, де б чесний чоловік зміг би вільно на сонце дивитися. Знайду таке місце й житиму.
– І там на лободі вареники ростимуть? – гірко спитала вона.
– Нічого сміятися! – відказав серйозно. – А може, й ростимуть. Люди надаремно не стануть плескати язиками. А коли він є, той край, напевно, його знайду.
– А я?
– А тоді й за тобою повернуся. Виведу тебе вночі – і втечемо світ за очі. Але треба знати, куди втікать…
– У землю чучванську, – знову гірко пожартувала вона.
– І де та земля чучванська – треба знати, – сказав так само розважно Петро. – Бо що ми знаємо тут, у себе? Десять навколишніх сіл. Я не раз слухав, що розказують про свої мандри дяки.
– А коли вони брешуть, Петре?
– Трохи, може, і брешуть. Але не вірю, щоб усі брехали. Чогось із того, що кажуть, нема, а щось таки є. І я розшукаю той край, де не боятимуся собі на голову даремної звади.
– Боже ж ти мій, боже! – захиталася по той бік віконця Горпина. – За одну лубку ягід таке лихо діється! Хай би вже впало на мене воно, а ти звільнився б!
– Ще раз кажу тобі, Горпино: не звільнився б! – спокійно сказав він. – Знову вернувся б до жінки, але там, де ненависть, немає життя, Горпино! Та й люди цього не дозволять. Там, на дворищі в мене, вони вже зголосили за своє половину мого добра. Тож і тебе вшетечницею назвуть, а крадіж мені все одно припишуть… Йди додому, Горпино, і не бійся. Коли судилося нам зійтись, бог допоможе, а ні – то й ні!
Вона зітхнула так, як зітхає вітер, коли хоче пройтись по землі й перевірити, чи тихо скрізь і чи всі сплять, і відступила від вікна. Спинилася серед двору, а тоді ще раз вернулася.
– Може, ти голодний, Петре, то я принесу!
– Їсти мені жінка носить, – сказав усе тим же сумирно-безбарвним голосом Петро. – Не хочу, щоб тебе хтось біля мене застав.
І знову вона зітхнула, наче вітер, і, хитнувши білим рукавом, швидко й безшумно подалася геть. Тоді почув він, що таки співають від ставу, наслідуючи пташок, жаби, а по містечку валують один до одного собаки. Знову закостенів і заціпенів він біля віконечка, погляд його мертвий зробився, бо знову дивився на червоний, незрушний місяць із сірими тінями людських постатей на собі.
5
Вранці на ратуш сходилися поважні господарі. Купу добра було звалено в дворі, тут-таки стояли прив'язані корова й кінь, і господарі перебирали речі, роздивляючись. Прийшла й Тетяна, і Степан Кошанський сказав так, щоб чули всі:
– Можеш, Тетяно, зголосити всі речі, що належать тобі особисто, суд їх поверне.
Тетяна кивнула і почала відбирати з купи одежі жіночу, а також дещо з речей пожиткових.
З'являлися один по одному й урядові: сотник, городовий отаман, війт, сотенний осавула й бурмистри. Вони поважно розсілися тут-таки, за вкопаним у землю столом, починаючи розправу.
– Що впізнала тут свого, Маріє Тимофіїхо, – спитав сотник Костенецький.
Тимофіїха виступила з юрби і сказала голосно й чітко, щоб писар устиг записати іі слово:
– Крім лубки з приливаними чорницями, яку я забрала вчора, в мене вкрадено скриньку з новою оковою, в якій було вісім кіп грошей, дві носатки простої горілки, ціле сало, олію в горщику – п'ять кварт, казанець новий, ціною чотири золотих.
Петро сидів обіч, сірий, виблідлий і байдужий.
– Чи признаєшся до покражі, яку виповіла Марія Тимофіїха! – спитав його Костенецький.
– Признаюся до покражі лубки з приливаними чорницями, – сказав Петро.
– Будемо, панове, допитувати з пристрастям чи питатимемо далі?
– Питатимемо далі, – сказав Кошанський.
– Хочу зголосити панам урядовим, – виступив наперед Петровий швагро Осип Орищенко, – що я впізнав серед цих речей своє свердло. З ним пропало в мене зі скринькою вісімнадцять кіп грошей і три битих таляри, чарок срібних дві, срібний гудзик і гаплик. Окрім того, срібний перстень, два складених образки, чвертка карунового сукна, кунтуш каруновий гранатовий чоловічий, кандійка, порохівниця, залізний ланцюг, три долота, залізний шворінь, струг і скобель.
– Чи признаєшся ти до покражі, яку виповів Осип Орищенко?
– Признаю, що струмент: свердло, долото і струг позичав я у нього, – сказав спокійно Петро.
– Позичав на вічне оддання, – скривився Осип. – Прошу панів урядових записати те, що я сказав.
– Вже записано, – сповістив Степан Кошанський.
– Зголошую і я свою кривду, – виступив Тесько Сердюк. – Вкрадено у мене рушницю, мушкет, пістоль, залізне путо, киндяк, на десять копійок
