Зарубіжний детектив - Агата Крісті

— Ні, він нічого такого не казав.

— Тоді знаєш, що ми зробимо? Я зателефоную двоюрідній сестрі, і потім ми разом сходимо до неї. Дружині він, мабуть, бодай щось та сказав. Згода?

Вони рушили до телефону. Розелло подзвонив двоюрідній сестрі і передав їй, що вчитель Лаурана довідався геть-то неймовірні речі, що їх, можливо, вона одна могла б розтлумачити. Якщо вони їй не завадять так невчасно, то чи не можна їм прийти?

— Ну, ходімо, — сказав Розелло, поклавши трубку.

Вдова лікаря схвильовано пригортала руку до грудей, жадібна почути вчителеву розповідь. Вістка про чоловікову поїздку до Рима вразила її. Дивлячись на двоюрідного брата, вона сказала:

— Мабуть, це сталося, моли він за два-три тижні до загибелі заявив, що їде до Палермо. — Але про інше вона й гадки не мала. Так, певне, в останні місяці чоловік був чимось стурбований, став мовчазним і часто нарікав на головний біль.

— Його батькові, професорові Рошо, теж здалося, що останнього часу син дещо змінився.

— Ви бачили мого свекра?

— Цього страшного старигана, — додав Розелло.

— Авжеж, я провідав його… Він, звісно, не без дивацтв, але міркує цілком розважливо і, я б навіть сказав, нещадно…

— Він безбожник! — вигукнула синьйора. — А хіба людина без віри може бути інакшою?

— Я хотів сказати, що він нещадний у своїх присудах, що ж до віри, то, гадаю, в нього вона є.

— Нема, нема, — заперечив Розелло. — Він атеїст, та ще й заклятий, які навіть не каються на смертній постелі.

— Все-таки я маю сумнів, що він атеїст, — сказав Лаурана.

— Він завзятий антиклерикал, — додала синьйора Роню. — Якось ми утрьох, я, чоловік і дядько канонік вирушили його провідати. Ви б тільки почули, що казав мій свекор. Повірите, у мене мурашки по шкірі бігали. — І вона нажахано заламала гарні голі руки, ніби її ще й досі тіпала дрож.

— Що ж він казав?

— Таке, таке, що я не можу повторити, зроду не чула чогось подібного… А бідолашний дядько тільки стискав у руці своє маленьке срібне розп'яття і терпеливо правив йому про милосердя господнє, про любов…

— До речі, професор Рошо сказав мені, що канонік — славна людина.

— Воістину! — вигукнула синьйора.

— Дядько просто святий, — додав Розелло.

— Ні, цього не можна і не слід говорити. Смертні, — пояснила синьйора, — не можуть бути святими… Але дядько канонік наділений такою самою щирою щедрістю і великодушністю, як святі.

— Ваш чоловік, — сказав Лаурана, — зовні — викапаний батько. Та й думав він приблизно так само.

— Як цей старий безбожник?! Хай бог милує… Чоловік дуже шанував дядька каноніка і церкву. Щонеділі він ходив зі мною на обідню. Постався в п'ятницю. Жодного разу не засумнівався у вірі, зроду не дозволяв собі ніякого блюзнірства. Невже ви думаєте, що я, хоч би як його кохала, погодилася одружитися 8 ним, якби запідозрила, що він думає, як його батько?

— Сказати по щирості, — зауважив Розелло, — його важко було зрозуміти. Навіть ти, його дружина, мабуть, не могла б сказати напевне, що він думав про політику, про релігію.

— Він шанував церкву, — ухильно відповіла синьйора.

— Шанувати то шанував… Але тепер ти сама переконалася, що він був людиною замкнутою і своїми потаємними думками та намірами не ділився навіть з тобою.

— На жаль, це правда, — зітхнула синьйора. — А своєму батькові, йому він також нічого не відкрив? — звернулася вона до Лаурани.

— Анічогісінько.

— А депутатові він сказав, що йдеться про особисту і дуже делікатну справу?

— Атож.

— І обіцяв принести папери?

— Цілу течку.

— Послухай, — сказав Розелло сестрі, — чи не можна нам покопатися в його робочому столі, подивитися його папери?

— Я б хотіла, щоб усе залишилося недоторканим, як було за чоловікового життя. Мені самій не стало б духу копатися в його столі.

— Але це допомогло б усунути зайвий привід для безглуздих підозр і тривог. І потім, як знати? Якщо Рошо образили, я з пошани до його пам'яті, з любові до нього ладен сам продовжувати розшуки і докопатися до істини.

— Ти маєш рацію, — промовила синьйора і підвелася на рівні.

Ставна, високогруда і голорука, вона ширила круг себе пахощі, в яких досвідченіший і не такий палкий шанувальник жіночої краси зміг би відрізнити тонкий аромат парфумів від запаху поту. Вдова Рошо на мить постала перед учителем, ніби ожила Ніке Самофрікійська, котра піднімається луврськими сходами.

Синьйора Луїза привела їх до чоловікового кабінету, досить похмурої кімнати, або вона здавалася такою через те, що світло падало лише на письмовий стіл, залишаючи в затінку важкі, заставлені книжками шафи. На столі лежала розгорнута книжка.

— Саме її він читав останнього дня, — сказала синьйора Луїза.

Заклавши сторінку пальцем, Розелло згорнув книжку і прочитав уголос заголовок:

— «Листи до пані Зет». Що це за річ? — запитав він у Лаурани.

— Дуже цікава, одного поляка.

— Він читав запоєм, — сказала синьйора.

З подвоєною обережністю Розелло поклав розгорнуту книжку на попереднє місце.

— Оглянемо спочатку шухляди в столі, — сказав він. 1 висунув горішню скриньку.

Лаурана схилився над розгорнутою книжкою, і в очі йому впала така фраза: «Лише дія, що зачіпає правопорядок певної системи, спрямовує на людину різкий промінь закону». І, порившись у пам'яті, ніби проглянувши всю книжку, Лаурана згадав, про що йшлося і в якому контексті. Письменник говорив у цьому місці про Камю та його роман «Сторонній». «Правопорядок певної системи!» А в нас яка система? Була вона і чи буде колись? Бути «стороннім» у правоті чи у винності, а також у правоті і винності водночас — ось розкіш, дозволена, коли існує правопорядок певної системи. Якщо тільки не вважати системою право убивати безкарно, як убили бідолашного Рошо. Бо за такої системи людина скорше «стороння», коли вона виступає в ролі ката, а не засудженого, і скорше має рацію, якщо пускає в хід гільйотину, а не опиняється під ножем.

У пошуках узяла участь і синьйора Луїза. Вона нахилилася над спідньою скринькою в столі, її постать ніби вписувалася в стіжок світлотіні. Її перса викотилися, обличчя таємничо тонуло в темному водоспаді волосся. Охоплений раптовою жагою, Лаурана розгубив усі свої думки.

Синьйора засунула шухляду, легко, ніби в танці, випросталася.

— Нічого не знайшла, — сказала вона без усякого смутку, ніби копалася в скриньці лише на те, щоб зробити приємне двоюрідному братові.

— І в мене нічого, — сказав Розелло теж вельми спокійно і поклав на місце останню течку.

— Можливо, він мав особистий