Люди навпроти - Жорж Сіменон
— Ви розмовляєте по-російському?
Здавалося, це запитання не було адресоване нікому, — італієць саме дивився на сандвічі, — але Аділь-бей відказав:
— Не знаю жодного слова.
— Тим краще.
— Чому?
— Тому що вони тут віддають перевагу консулам, які не розуміють мови. Так вони завжди виграють.
Панделлі говорив із поблажливістю людини, що вважає себе дуже доброю, витрачаючи стільки зусиль на розмову. Персіянка й далі мовчки вивчала Аділь-бея. З обличчя пані Панделлі не сходила легка усмішка господині.
— Борошно вам, гадаю, привозять пароплавом?
Аділь-бею здалося, що музика знову наближається, але цього разу з іншого боку. Персіянка заговорила таким тоном, ніби йшлося про щось дуже ущипливе:
— Всі не можуть бути італійськими консулами й зустрічати щотижня вантажний пароплав! Я вже не кажу про те, що тут є і ще одна розвага: снідати на борту, приймати в себе офіцерів…
— Це так стомлює… — сказала пані Панделлі, наливаючи Аділь-беєві чаю. Він необережно запитав:
— А що, турецькі судна ніколи не приходять?
Панделлі ворухнувся у кріслі. Цей рух був мимовільний, ледь помітний, але відчувалося: чоловікові дуже кортить щось сказати.
— Отже, є й турецькі судна? — Він не усміхався, губи його ледь розтулились, а очі примружилися.
Аділь-бей спалахнув, але не знайшов, що відповісти.
— Що ви маєте на увазі?
Пані Панделлі вкинула до чашки дві грудочки цукру й подала її чоловікові. Той узяв чашку, мов слухняна дитина.
— Не сердьтеся, прошу вас, але сама думка про судно, де капітаном турок…
— Себто ви не маєте жодного сумніву в тому, що ми — дикуни?
Все сталося якось несподівано. Аділь-бей уже стояв на ногах. Чужі обличчя й речі довкола розпливалися перед його очима.
— Що це з вами? Сядьте, будь ласка! Таж уже скоро десять років, як у вас не рубають голів…
Пані Панделлі поблажливо всміхнулася:
— Ваш чай, Аділь-бею!
— Дякую, мадам.
— Мій чоловік просто жартує, запевняю вас.
— Можливо. Але я не жартую. Ми — республіка молода, я знаю, і в нас, без сумніву, є ще багато всіляких недоліків, однак…
— Однак ви б хотіли, щоб вас вважали найвеличнішою нацією у світі?
Мабуть, ніхто вже й не пам'ятав, з чого все почалося. До вітальні тихо ввійшов перський консул.
— Йдіть-но сюди, Амаре! Наш новий друг не розуміє жартів. Він просто смішний — а втім, як і кожен, хто починає даремно гніватись. До речі, ви граєте в бридж, Аділь-бею?
— Ні. — І сердито додав: — Для турка ця гра надто витончена! Пані Панделлі й далі намагалася його заспокоїти:
— Присягаюся, мій чоловік…
— Ваш чоловік вважає, що на світі існує тільки Італія. До того ж він уявляє собі Туреччину з гаремами, ятаганами, євнухами та червоними фесками.
— Скільки вам років? — запитала, всміхаючись, персіянка. Аділь-бей відповів так само розлючено:
— Тридцять два. Я бився за свою країну на Дарданеллах, потім — за республіку в Малій Азії. І я не дозволю, щоб зі мною…
— Де ви народилися? — спитав Панделлі, припалюючи нову сигарету.
— В Салоніках.
— Але ж це — не Туреччина. Мені здається, це чудове місто побудували греки…
Аділь-бей задихався. Забувши, де тут двері, він попростував до шафи. Пані Амар не стримала вибуху сміху. Аділь-бей так люто зблиснув на неї очима, що жінка злякано затулилась хусточкою. Аділь-бей був у безтямному стані, доки опинився на вулиці. Аж тоді він помітив пані Панделлі, яка весь час ішла за ним, а тепер м'яко поклала йому на плече руку й промовила:
— Не сприймайте серйозно того, що говорив мій чоловік. Він любить подражнитися.
Аділь-бей схопився за капелюх і пірнув у жовте розпечене повітря. Вулиця пашіла, немов жаровня. Добрих чверть години він ішов, не розбираючи дороги, не помічаючи нічого навкруги, лише роз'ятрюючи в собі гіркий біль. Потім спробував відновити в пам'яті ту розмову, але це йому не вдавалося. Він знову бачив перед собою гладкого, налитого салом Панделлі, що розсівся в кріслі й курить смішні жіночі сигарети. Може, це від пихи він так пітніє? Має гарний будинок з терасою, вітальнею й роялем, на якому грає дружина. Пригощає гостей вишуканими сандвічами, як десь у Європі. У нього навіть білий хліб є!
— Та ще й заявляє, що до персів у гості ходити не можна! — промовив півголосом Аділь-бей. Ці перси загалом йому теж не сподобались. Пані Амар дратувала своєю манерою зухвало вивчати людину з ніг до голови. А щодо самого консула, то він за весь час не зронив жодного слова. Худий, з маленькими чорними вусиками, в погано пошитому костюмі й блискучих черевиках… — Вони навмисне влаштували мені такий прийом…
Був саме вихідний день, який у Росії йде після п'яти робочих. Підходячи до порту, Аділь-бей почав, хоч усе ще й лютував, звертати увагу на перехожих. Він зауважив, що багато хто дивиться саме на нього. Люди оглядалися й проводили його поглядом. Що в ньому було такого незвичайного?
Небо дедалі дужче червоніло, а тіні ставали синіми. Було вже, мабуть, десь близько восьмої години. Натовп рухався в одному напрямку, і Аділь-бей нарешті побачив порт. На пристані вочевидь прогулювалося й розважалось усе місто, і порожнеча довгих вулиць змінилася метушнею. Де-не-де чулася музика. Недавно прийшло судно з Одеси. Сотні людей сходили трапом, а сотні інших дивилися на них.
Небо й море злилися в одну пурпурову пляму. З легкої імли виступали щогли, нечутно погойдувалися човни. Чоловіки й жінки раз у раз зачіпали Аділь-бея, безсоромно розглядали його, а підлітки навіть рушали за ним, щоб краще його роздивитися. Час від часу Аділь-бей забував про італійського консула й намагався якось розібратись у тому, що бачив
