Есесівські мільйони - Ростислав Феодосійович Самбук
Самі лише проценти від цих операцій розпалювали апетит господаря фірми, а він знав, що не обмежиться самими процентами.
Отже, будь-яка гласність могла призвести до непоправних моральних — Ганс-Юрген лицемірив навіть у думках, ставлячи це на перше місце, — й матеріальних втрат. Адже ж і реваншистські організації, й нова партія фон Таддена, яку вони підтримували, — основа четвертого рейху. А четвертий рейх необхідно буде одягати в мундири, і Ганс-Юрген Зікс не мав жодного сумніву, що право на це одержить фірма, котра сприятиме утвердженню цього рейху. Тут вже пахло такими сумами, що й проценти з південноамериканських капіталів, і надпроценти видавалися дрібною розмінною монетою!
Зікс подзвонив секретарці й розпорядився покликати Роршейдта.
Лише переступивши поріг кабінету, Генріх Роршейдт зрозумів, що на нього чекає якесь важливе завдання: різкий сигарний дим вдарив у ніс, і Генріх задоволено понюхав повітря — так завмирає на мить гончак, почувши запах дичини.
— До нашого міста приїхав швейцарський журналіст Карл Хаген… — почав Зікс.
— Це тип, який щойно морочив вам голову? — перебив Роршейдт: він виконував найделікатніші доручення хазяїна й дозволяв собі деяку фамільярність.
— Так. — Зікс уважно дивився на підручного, хоча споглядання Генріхового обличчя нікому не могло принести задоволення: деформований від численних бійок ніс, товсті губи й пронизливо-хитрі очі під приплюснутим чолом. Роршейдт мав силу первісної людини, звірячу витримку, був невибагливий, головне ж — служив усю війну вірно братові, тепер йому, Гансу-Юргену Зіксу. — Цього журналіста… — Зікс витримав паузу. Не тому, що йому важко було вимовити наступні слова чи раптом сумління заговорило в ньому, просто, даючи таке розпорядження, мимоволі стаєш співучасником, а це завжди неприємно знати, то на тебе може чекати довічна каторга.
На щастя, Генріх допоміг йому.
— Прибрати? — запитав, наче йшлось про щось зовсім буденне.
— Тільки тихо… — поморщився Зікс. — Не треба галасу!
— Спробуємо сьогодні ввечері.
— Він зупинився в готелі “Кінг”.
Генріх переступив з ноги на ногу.
— Все?
Зікс махнув рукою.
Добре, що Генріхові нічого не треба розтлумачувати: сказав і забув — як і раніше, почуваєш себе порядною людиною, котра лише за певних обставин трохи схибила…
Але ж як часто обставини бувають вищі за людину!
Гюнтер віддав перевагу ресторану з музичним автоматом, а в Карла заболіла голова від оглушливої музики, й він вирішив поблукати містом. Ще вдень помітив: відразу за центральною міською площею з традиційною ратушею починався парк — крізь зелень проблискувала вода, там був став чи навіть озеро.
Спочатку парк нагадував усі парки світу: газони й клумби, лавки. Карл проминув дві чи три пари закоханих на лавках — усе, як і належить у таких місцях, та непомітно алея перетворилася на стежку, що в’юнилась поміж густих чагарників, запахло свіжістю, й ліворуч за рідкими деревами відкрилося озерце.
Карлові захотілося посидіти на березі. Сонце заходило, й на воді пролягла кривава доріжка. Карл йшов просто до неї. Не міг відірвати погляду від блискучої тремтячої смужки, здавалося, зараз і саме сонце торкнеться води, засичить і згасне. Перестрибнув канаву й зупинився неподалік од берега, спершись на стовбур товстої верби. Так, сьогоднішній день, перший їхній день у Загені, склався невдало, хоча все могло бути й значно гірше. Швейцар, який заніс їхні речі в номер, на запитання, чи знає він Зікса, лише посміхнувся:
“Тут кожен другий працює на пана Зікса”.
Але коли Гюнтер почав обережно вивідувати, що він знає про колишнього групенфюрера СС, швейцар нічого не розповів.
Неподалік од готелю вони побачили бензоколонку й вирішили заправитися. Метушливий хлопчина, заливши бензин, перевірив рівень масла, обтер вітрове скло. Карл купив у нього кілька банок мастила й запитав про Рудольфа Зікса. Юнак виразно покрутив пальцем біля скроні й пояснив, що групенфюрера ніколи не бачив, бо народився тоді, коли той оселився вже в маєтку за містом (“Кажуть, шикарний будинок і парк, але мало хто був там, фортеця, панове! Для чого це — не розумію, але парк обнесений мало не триметровою огорожею”). Звичайно, для одного божевільного така огорожа — зайва розкіш, хоча, підморгнув, хизуючись своєю обізнаністю, ходять різні чутки, і, можливо, пан Рудольф Зікс не такий уже й божевільний.
Заправившись, поїхали до маєтку Зіксів і впевнились, що потрапити туди неможливо (справжня тюремна стіна з колючим дротом і битим склом). Гюнтер зауважив, що групенфюрер живе у звичних умовах — так само огороджувались колись таємні есесівські об’єкти.
Потім — відвідини швейцарським журналістом пана Ганса-Юргена Зікса, й коло замкнулося.
Сонце вже сіло, й червона доріжка розчинилася в воді, а Карл усе стояв і думав, як їм потрапити за огорожу. Й нічого не міг надумати. Вже зібрався вертатися, та з-за кущів вийшли двоє й загородили йому дорогу.
Один запитав Карла:
— Це не ви поставили машину біля паркової брами? Ми не можемо заїхати…
— Ні, я без автомобіля…
— Не бреши! — погрозливо мовив другий. — Я сам бачив, як ти під’їхав.
— Але ви помиляєтесь…
Перший раптом ступив уперед і вдарив Карла в підборіддя.
— Ви що! — обурено вигукнув хлопець, підніс руки, щоб захиститися, але невідомий наніс другий удар у сонячне сплетіння. Карл задихнувся, та все ж сам ударив чоловіка коліном у пах. Той лише зойкнув і впав. Карл спробував прослизнути повз нього, та перед ним виріс другий — високий, з довгими мавпячими руками.
— Що вам треба? — закричав Карл пронизливо. — Рятуйте!
— Мовчи, падлюко!.. — засичав високий.
Карл позадкував од нього, та наштовхнувся на другого. Той схопив його ззаду за руки, і в цю мить високий підскочив до нього: різкий біль наче оперезав Карла, він хотів дихнути, та не зміг, осів на землю, затуливши долонями
