Есесівські мільйони - Ростислав Феодосійович Самбук
Цей спогад і зараз затуманив їй очі, але зробила зусилля над собою й повторила впевнено:
— Так, страхітливий сон…
Та Карл помітив і цю паузу, і зміну тону. Мати так само лицемірила з ним, як і батько.
Одного разу за сніданком, уже після страти батька, в них з матір’ю зав’язалася розмова про гроші.
Карл запитав:
— Скільки ти маєш у банку?
Беата наливала собі каву. Рука її ледь затремтіла, проте мати не пролила каву, націдила повну чашку і спокійно поставила кавник. Зиркнула на Карла з-під опущених вій.
— Для чого тобі, мій любий?
— Так… Просто цікаво… — Ненавидів себе за це белькотіння, за приниження, та нічого не міг удіяти. — Мені хотілося б знати… — Дивився на свої пальці, що лежали на білій крохмальній скатертині (мати просто обожнювала все біле, накрохмалене і щодня міняла скатертину), пальці дрібно-дрібно тремтіли, виказуючи його розгубленість і ніяковість, він дивився на ці тремтячі пальці, вони були, мабуть, чужі, бо ніяк не підкорялися йому, і нараз зібгав скатертину так, що посуд забренькотів, і чашка з недопитою кавою впала на підлогу й розбилася.
— Сервіз!.. — охнула мати. Вона любила їсти з гарного посуду: сервізи не лише прикрашали, як у інших, серванти, у Хагенів щодня їли на севрському фарфорі, і мати ще з дитинства привчила Карла обережно поводитись з тарілками й блюдечками. Та зараз він навіть не глянув на розбиту чашку, навпаки, вона чомусь додала йому рішучості. Мовив, дивлячись просто у вічі матері:
— Я запитав про гроші лише для того, щоб знати, від чого я відмовляюсь!
Він думав, що мати збентежиться, принаймні почне його умовляти чи уникне цієї розмови, та він погано знав свою матір, він, журналіст Карл Хаген, котрий, як і всі молоді журналісти, вважав себе людинознавцем.
Мати не відвела погляду, але запитала тихо й лагідно:
— А чому ти впевнений, що є від чого відмовлятися?
Такого повороту Карл не чекав. Знизав плечима, відповів розгублено:
— Ну… Я вважав, що маємо якісь гроші… І батько натякав… — Нараз осікся: він усе ж вимовив це слово — “батько”, хоча щойно відрікся від нього. Та мати, на щастя, не помітила цього. Поправила скатертину й проказала:
— Можливо, в мене і є якісь гроші і я підтримуватиму тебе. Але ти зможеш розраховувати на капітал лише після моєї смерті.
Беата давно прийняла таке рішення. Вірніше, воно не було остаточне: упевнившись у ділових здібностях сина, вона б віддала йому капітал, ну, не весь, хоча б частину, але не зараз… Розтринькає гроші й сам шкодуватиме. Вона, звичайно, не кине Карла напризволяще, слава богу, на рахунку вже понад три мільйони доларів — їм двом вистачить…
Нараз Беаті захотілося назвати суму, яка лежала на її рахунку, — адже ж три мільйони…
Уважно подивилася на сина — гордий і твердий. Ця думка принесла задоволення, хоча, зрештою, поведінка Карла викликала роздратування. Подумала: молодий, перебіситься і ще дякуватиме їй. Усе з часом забувається…
А Карл сидів, втупившись у підлогу, і не знав, що сказати.
Він прийняв рішення відректися від батькових грошей, бо від них і на відстані пахло злочином: кожна порядна людина відмовилася б від них, а Карл вважав себе порядним, більше того, прогресивним, інакше й бути не могло — він працював у ліберальній бернській газеті, вів театральні огляди і, кажуть, досяг певних успіхів на цій ниві: у театрах з ним рахувалися, навіть боялися його гострих рецензій. Але Карл сам собі не зізнався, що підштовхнуло його до сьогоднішньої розмови з матір’ю. Вірніше, він знав це — перспектива одержати двадцять мільйонів марок. Саме ця цифра була написана на клаптику паперу, вкладеному в батьків лист, якого Карл одержав одночасно із сенсаційним повідомленням преси про арешт Франца Ангеля. У конверті також лежала писулька: батько просив Карла зберегти папірець — і все.
Тоді Карл не надав значення цьому листу. Байдуже глянув: надруковані на машинці три прізвища, позначка олівцем навскіс через весь аркуш.
“Певно, діловий папір”, — подумав. Трохи здивувався, чому батько прислав саме йому, адже раніше ніколи не залучав сина до своїх справ.
Карл заховав листа в шухляду і згадав про нього пізніше, коли процес наближався до кінця й стали відомі деякі подробиці батькової подорожі до Австрії. Виявляється, Франц Ангель полював на заховані в “Альпійській фортеці” фюрера есесівські скарби. І не без успіху. Журналісти пронюхали, що він зі своїми підручними знайшов контейнер із секретними документами головного управління імперської безпеки, серед яких зберігалися списки так званих “трійок”.
Карл і раніше чув про ці “трійки”. Наприкінці сорок четвертого року есесівці переправили частину награбованих цінностей до Швейцарії, поклавши значні суми на шифровані рахунки. Кожен з “трійки” знав дві цифри. І більше нічого! Списки “трійок” у єдиному примірнику зберігалися в шефа головного управління імперської безпеки обергрупенфюрера СС Ернста Кальтенбруннера.
Одну з цих “трійок” знав тепер бернський журналіст Карл Хаген. Сумніву не було — батько встиг вилучити з контейнера папірець і переслати його синові.
Карл збагнув це, сидячи в редакції й читаючи черговий репортаж з процесу. Зрозумівши, що має ключ до есесівських скарбів, збентежився. Попервах майнула думка: брудні гроші, слід негайно повідомити про це, віддати їх. Та відразу зупинив себе: шифрований рахунок… Банк — держава в державі, він пошле під три чорти всякого, хто не назве шести цифр. Банк не цікавить, хто поклав гроші, та й спробуй довести, що це — справді есесівські
