Есесівські мільйони - Ростислав Феодосійович Самбук

Думка про Гюнтера з’явилася ще раніше, Карл розумів, що може трапитися всяке, і йому одному буде важко; у такій ризикованій справі підтримка чи порада друга просто необхідні — хто зна, а раптом доведеться розшукувати Людвіга Пфердменгеса аж у Південній Америці? Та й удвох веселіше, тим більше з Гюнтером — старим другом, людиною надійною й розумною.

Гюнтера Велленберга добре знали у швейцарських театральних колах, менше — глядачі, що Гюнтер пояснював закостенілістю обивателів, небажанням і невмінням піднестися до вершин модерного мистецтва.

Велленберг став засновником та ідейним керівником нового експериментального театру — театру, який не мав ані грошей, ані приміщення і давав вистави по клубах та кав’ярнях. Трупа складалася переважно з молодих акторів, які працювали в солідних, з усталеними традиціями колективах і збиралися після вистав, щоб ошелешити відвідувачів нічних клубів незвичайним видовищем.

Грали без декорацій, театральних аксесуарів. Гримувалися, намагаючись підкреслити все потворне, що є в людині, самі писали сцени й скетчі, іноді гострі, іноді з неясним соціальним забарвленням — копирсалися в темних закутках людської душі, вивертали, бруднили її, сміялися з любові й вірності, вважаючи себе мало не революціонерами, бо зло кидали в обличчя респектабельній публіці, яка приходила на їхні нічні вистави, все, що думали про неї, з чималою домішкою цинізму.

Карлові подобалися пошуки Велленберга, хоча він часто й не поділяв погляди друга, був поміркованішим. Іноді друзі лаялись, сварилися, однак не надовго. Через день — другий знову сходилися, бо нудилися один без одного, кожен чимось доповнював іншого, навіть сварки й суперечки приносили обом задоволення…

…Гюнтер сидів на своєму постійному місці — праворуч од виходу, пив каву й проглядав журнали. Він завжди вечорами пив багато кави. Карл дивувався, як може людина випити стільки й потім спати, але Гюнтер лише сміявся й пояснював, що все одно веде нічне існування, а до ранку, коли він лягає, ще далеко, та й узагалі кава не заважає йому міцно спати.

Карл підсів до Гюнтера, і той відклав журнали, глянувши запитально.

— Що трапилося? Мені здалося, ти був схвильований, коли дзвонив. Та й зараз почуваєшся не в своїй тарілці.

Отак завжди: Гюнтер був непоганим психологом і вмів зазирати другові в душу. Іноді це дратувало Карла, він давав відкоша Гюнтерові, навіть іронізував з його намагань одразу зрозуміти й оцінити людину, та не міг не віддати другові належного — Гюнтер усе ж знав людей, помічав їхні вразливі сторони і вмів спритно грати на людських слабкостях. Але навіть менторський тон Гюнтера на цей раз не вразив Карла. Бо знав: сьогодні його верх, зараз він ошелешить Гюнтера, гратиме з ним, як захоче, і так буде принаймні у найближчому майбутньому.

Усвідомлення того, що він зможе облагодіяти друга, якось підносило Карла у власних очах, і він не відмовив собі у задоволенні хоч трохи поінтригувати Гюнтера.

— Маєш рацію, — відповів, — я і справді, можливо, не в своїй тарілці. Але з насолодою побачу, як витягнеться твоя самовдоволена пика, коли почуєш, що скажу. Я, правда, ще не вирішив, чи варто відкривати цю таємницю, та коли ти гарно поводитимешся…

Гюнтер дивився недовірливо, але чи то блиск Карлових очей, чи його переконаність і схвильованість підтвердили, що каже чисту правду, і Гюнтер, відставивши чашку з кавою, нахилився до Карла.

— Ну? — запитав коротко.

Карл, не поспішаючи, запалив сигарету.

— Хотів би ти мати мільйон?

Гюнтер зареготав.

— Кельнер, кави! — помахав рукою. — Мільйон чого: доларів чи фунтів стерлінгів? Чи ти хочеш подарувати мені мільйон швейцарських франків? Я не гордий і візьму будь-якою валютою, навіть у динарах або рупіях!

— Мільйон західнонімецьких марок, — обірвав його Карл.

— Можу і в марках, — продовжував іронізувати Велленберг. — Чудова валюта, яку можна поміняти в будь-якому банку. Мрія мого життя — мільйон, і я вклоняюсь вам, о Ротшільде, за щедрий подарунок!

— Подарунка не буде, — швидко одказав Карл. — Гроші доведеться заробляти.

— Ха! — вигукнув Гюнтер зло. — Я можу працювати все життя й не зароблю мільйона. Якщо фортуні не забагнеться трохи поколисати мене…

— Можливо, ти вже в колисці, — засміявся Карл. — Не можу нічого гарантувати, але послухай… — І розповів про існування “трійки”, обминувши, звідки він дізнався про неї.

Від іронії Гюнтера не лишилося й сліду.

— Ого! — округлив очі. — І скільки лежить на тому шифрованому рахунку?

Карл знав, що Гюнтер запитає про це. Він заздалегідь продумав усі можливі повороти розмови й вирішив не відкриватися до кінця.

— Тебе влаштовує мільйон? — мовив так, щоб покласти край небажаним запитанням.

— Звичайно… — Гюнтер зрозумів, що його відсувають на другий план, але не образився. Подумав: на місці Карла він поводився б так само, можливо, не дав би й мільйона, гра була варта свічок і за сто, і за п’ятдесят тисяч, навіть менше. Велленберг жадібно ковтнув гарячої кави, яку приніс кельнер. — А звідки?.. — Та нараз осікся, бо догадався звідки. І це вразило його: невже? І чи можливе таке? Так, Хаген, а Франц Ангель, котрого недавно повісили і який, він читав про це, полював на есесівські скарби, довгий час переховувався під прізвищем Хаген, отже, перед ним сидить зараз…

Гюнтера кинуло в піт. Він міг би відплатити за образу, міг двома словами знищити Карла Хагена — сина вбивці, ката, і Гюнтер мимовільно глянув на друга зверхньо і навіть зневажливо.

Карл піймав цей погляд і зрозумів, що Гюнтер догадався про все, — зіщулився й відвів очі: з яким задоволенням він би викинув ті мільйони на смітник, аби тільки не бути сином Ангеля, не критися й не носити ганебне тавро; хоч він ні в чому й не винен, проте — син, і це тяжітиме вічно, аж до смерті.

І все ж знайшов у собі сили, щоб сказати спокійно і на перший погляд байдуже:

— Дані, які я маю, вірогідні. їх переслав листом мій батько. Ти, певно, чув це прізвище — його звали Франц Ангель.

Слова злетіли з