Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Дорожню сумку закинули до багажника. «ARMANI» Богдан залишив при собі. Не зупиняти ж машину, щоб дістати носову хустинку. Чи – не доведи, Господи, – травматичного «шмайсера». Бо ж тут, на чужині, у далекому незнайомому місті, може трапитися все що завгодно.
– Їсти не хочете? – запитав Ігор, а потім виправився: – Не хочеш? – І кивнув на невеликий артхаусно-хайтеківський шедевр у формі локомотива, над яким вивищувалася назва «Закусочна» – жовті літери на синьому тлі. Що закінчувалися червоним одноколісним паровозиком. Креативненько.
– Та ні, – усміхнувся професор вигадливості хазяїв. Хоча… Можна було б чимось легеньким шлунок налякати. Але робити це на вокзалі… Віра забороняла. У те, що у привокзальних «харчевнях» краще не їсти. Якщо хочеш жити. І фокус весь у тому, що Лисиця хотів. Бо любив життя. Та й здоров’я своє. Куди ж без нього.
– А що за святиня? – показав на церкву ліворуч від головного входу до вокзалу. Та височіла чотирма маленькими банями й однією центральною, більшою. Крім бань, ще багато півкіл, горизонтальних і вертикальних ліній різної довжини – усіляких можливих виступів. Щедро вкриті позолотою, яка, світи зараз сонце, неодмінно б усміхалася київському гостеві окозаплющувальним сяйвом. А так… Замість неї це мав робити Ігор.
– Свято-Миколаївський храм, – відповів він. – Московського патріархату. Освячений зовсім недавно. В одинадцятому році. Ще як слід і до ладу не довели. Хочеш зайти?
– Та я ще тут не наколобродив стільки, щоб гріхи замолювати. – Лисиця пожартував. Ну, подумав, що пожартував.
Марченко думав інакше. Бо подивився з докором. Чи то так Богданові лише здалося? Усе може бути. Бачив же цю людину вперше.
– А те, що накоїв раніше, замолю в Києві. – Професор подумав, що із ситуацією розправився. Але для надійності додав: – У Володимирському соборі. Коли сам Філарет служитиме.
– Домовились, – відповів Ігор і вмостився за кермо.
Лисиця став «пасажиром». Незвично, та все одно добре. Не стовбичитиме в маршрутках. Де тебе тиснуть, штовхають з усіх боків. І «танцюють танець пінгвіна» на ногах. Твоїх. А ти тільки вчора купив білі кроси. Апокаліпсис!
Ігор рушив, пропустив чорного «Ленд Крузера», який сараєм на колесах зайняв півдороги, й почав розповідати, що зараз вони їдуть вулицею Артема. Тут, біля вокзалу, вона закінчується. Усі знають, що Артем – це партійний псевдонім Федора Сергєєва – видатного радянського діяча, одного з керівників Донецько-Криворізької республіки. Також він відомий як… журналіст…
…Вулиця Артема – головна вулиця міста. До цього вона називалася «Перша лінія»…
…Наприкінці ХІХ століття лишалася єдиною вулицею Олександрівки. Таку назву мав Донецьк до 1917 року. Потім він став називатися Юзівка. Юз – це прізвище валлійського бізнесмена Джона Юза. У 1869 році він купив за 24 тисячі фунтів стерлінгів концесію у князя Сергія Кочубея. З Кочубеєм уряд Росії підписав угоду, за якою князь зобов’язався побудувати на півдні Російської імперії завод для виготовлення залізничних рейок. Потім місто стало носити псевдонім Йосипа Джугашвілі – Сталін. До речі, Коба, тобто «безстрашний» (так його називали тільки найближчі), перед 1912 роком, коли став Сталіним, змінив майже тридцять різних поганял[7].…
…Донецьком місто почали називати 1961 року. Ну, а Сталінська область перетворилася на Донецьку…
…Вулиця Артема пролягає між вулицями Челюскінців та Університетською. Її довжина – майже десять кілометрів…
Далі пішла детальна екскурсія майже у стилі «що бачу, те й співаю». Ліворуч розташоване те, праворуч інше. Але цікаво. І – з любов’ю. Можна сміливо в гіди йти. Без хліба не залишиться.
Кінцева ж їхня зупинка – Київський проспект, 35. Готель «Містраль». Де заброньований одномісний номер «стандарт» для крутого кореспондента з Києва. Але зараз, якщо Богдан не заперечує, заїдуть у сімдесяту гімназію. Ігореві треба дещо забрати. Утомлений киянин заперечувати навіть не думав. Заїхати – то й заїхати. Без проблем. Все одно до номера його привезуть. Не тепер, то в четвер. Та й по дорозі це. Втратять лише кілька хвилин.
Лисиця знав, що словом «містраль» називається північно-західний вітер, сильний і холодний. Співали колись про нього в пісні «Вояж», нібито перекладеній із французької. Таку ж назву має й тип універсальних десантних кораблів. Інтернет підказав, що сильний і холодний північно-західний вітер інколи дме з гірського ланцюга Севенни на Середземноморське узбережжя Франції. І що три «Містралі» прийнято на озброєння військово-морськими силами Франції. Крім того, це назва французького переносного зенітно-ракетного комплексу й різновид дошки для віндсерфінгу. А ще слово «містраль» – це прізвище. Його мають лауреати Нобелівської премії з літератури – чилійська поетеса Ґабріела Містраль і провансальський поет Фредерик Містраль. Ось так. Але про те, що так називається ще й готель, де професорові пощастило (чи не пощастило – час покаже) пожити кілька днів, всесвітня павутина не знала.
Закінчивши з Інтернетом, Лисиця завів розмову про футбол. У ньому професор тямив більше, ніж у видобуванні вугілля. Про мету ж приїзду – жодного слова. Гросмейстерська пауза. Все попереду. І наговоряться ще. До болю в язиках.
Марченко вів спокійно. Професорові це подобалось. Не любив, коли смикаються за кермом. Тут же тебе не блохи ловити посаджено. Чи ще там щось, як у примовці відомій. Тут ти – для величної місії. Блюди правила. Поважай таких же рейсерів, як і сам. І люби свого залізного коня. Стань із ним одним цілим.
На розв’язці взяли праворуч. Туди йшла все та ж вулиця Артема. Проїхали ще трохи, й «лачетті» зупинилася напроти гімназії.
– Посидь, – м’яко наказав донкор. – Я швидко.
Він вистрибнув з машини й майже побіг хідником, вимощеним плиткою, до білих пластикових дверей.
Богдан почав виконувати наказ. Але й роздивлятись. Оце вона така. Сімдесята гімназія. Довга чотириповерхова цегляна будівля з пластиковими вікнами. Мабуть, іще радянських часів. Архітектура без «вибриків». Будівлю ніби трохи закопали. І вікна першого поверху видно лише наполовину. Визирають із-за невисокого парканчика. А дорога, тротуар і газон перед гімназією вище десь на метр. Над рівнем моря. І хідник за парканчиком стає містком до входу.
На дерева не поскупилися. Ще досить зелені вони. Тягнуться непроглядною стіною вздовж усієї гімназії. Ховають від цікавого ока. Щоб не зурочило? Мабуть. Краще перестрахуватися, ніж недо-…
Трава теж іще зелена. Хоч подекуди й притрушена першими жертвами осені. Вона вже заслала таємних агентів. І ті потроху змінюють усе на свій лад.
Ліворуч гімназія впирається у височенний модерний будинок. Цей звели не так давно. Технології виказують. Гармонія бетону і скла. Яка усе ж таки між цими сусідами прірва! Згадався анекдот. Поїхали радянські науковці до японських. Більше світу подивитися. Самим же показати нічого (засекречене ж усе!). От один, подолавши страх, запитав у японця: «А наскільки ми від вас відстали?» – «Назавжди…»
Подивився в дзеркало заднього огляду. «Лачетті» почав об’їжджати розмальований символікою Євро-2012 тролейбус із електронною двійкою і назвами пунктів «А» і «Б» «на лобі», між якими, як білка в колесі, мотається туди-сюди. Устиг помітити фейс невдоволеного водія. Аякже. Загородили дорогу, криворукі. Паркуються, ніби в джунглях до цього жили. Теж мені, «Крокодил Данді 2»[8].
Кинув очима на пластикові двері. Глухо. Ігоря поки не видно. Що ж він там так довго? Пустив погляд узбіччям. Той вихопив із довкілля високий і товстий рекламний стовп, на який угорі ніби сіла тарілка-НЛО. «Колона Морриса
