Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока
Майора Галкіна, старшого опера міського відділу кримінальної міліції, Ярослав знав уже багато років. Вони навчались на одній кафедрі в ЛДУ, разом працювали у підрозділі «Беркут», в одній секції займалися кікбоксингом. Тоді, усередині дев'яностих, життя здавалося зрозумілим, хоча й не надто легким, а їхня чоловіча дружба не могла бути порушена будь-якими обставинами. Відтоді минуло багато часу. Ярослав оженився і розійшовся з дружиною, не в змозі жити тихим і спокійним життям. Утратив завдяки бунтівливому характеру роботу в міліції, пройшов схожою на лезо бритви стежкою найманця під час чеченської війни на Кавказі. Нарешті, змінив камуфльований одяг солдата на дорогий костюм приватного охоронця, а потім і приватного детектива. Але Вадим Галкін, у душі розуміючи навіть такі неоднозначні вчинки Ярослава, як його поїздка до Чечні, був дещо іншою людиною. Він був звичайним опером. У повному розумінні цього слова. З холодним розумом, розсудливістю і здатністю протистояти не лише бандитським «стволам», але й розносам начальства. Після п'ятнадцяти років роботи в міліції Галкін отримав погони майора, два вогнепальних поранення і кімнату в гуртожитку з доволі маловірогідною перспективою отримати колись власне житло. До таких надбань долучалась неймовірно сварлива й схильна до істерик особа на ім'я Рая, котру Вадим Галкін мав за дружину, і двійко дітей, які щиро любили тата. Втім, троє останніх до роботи в міліції стосунку не мали. Вони швидше мали статус тихої гавані, у якій Галкін іноді відпочивав від роботи. Хоча, що стосується Ярослава, він не зміг би асоціювати Раю з назвою «тиха гавань» навіть після повернення з запеклого вуличного бою. І тепер саме до Галкіна їхав Ярослав у надії дізнатися щось нове про зникнення громадянина Речі Посполитої Польської Євгена Бондаренка.
Автоматнику фойє відділка підозріло поглянув на Ярослава і Федька, котрі з виглядом упевнених у собі людей пройшли до «вертушки», яка відмежовувала просторий хол і кімнату чергового по місту від сходів на верхні поверхи.
– Ми до Вадима Олексійовича, – випередив Ярослав запитання міліціонера. – Третій поверх, кімната сімнадцять. Він на нас очікує.
Сержант, якому помітно допікав одягнутий з волі якогось вузьколобого служаки з великими зірками бронежилет, кивнув головою.
– Можете пройти.
Ярослав наблизився до нього і поманив пальцем. Міліціонер схилив голову.
– Недавно в міліції? – запитав його Ярослав таємничим шепотом.
– Кілька тижнів, – простодушно відповів сержант, шморгнувши кирпатим носом.
– Цей бронежилет має назву «Зубр» і складається лише з двох титанових пластин. Усе дуже просто: одна прикриває груди, друга – спину. Якщо їх витягнути з чохла, ніхто не помітить, а шию не буде натирати. Зрозумів?
– Так! – міліціонер змовницьки посміхнувся.
– От і добре. Тільки не роби цього, коли працюєш на «землі». Ніколи не роби!
Галкін був у кабінеті не сам. Помітивши Ярослава, він махнув рукою на знак привітання і вказав на стільці біля подряпаної шафи в кутку.
– Зачекайте кілька хвилин, хлоп'ята, зараз я звільнюсь.
Ярослав із Федьком пройшли кабінетом і розташувалися на вказаних стільцях. Тим часом Галкін продовжив розмову з двома підлеглими, що її був змушений перервати.
– І я не хочу чути потім від вас дурних відмазок! Мене це не хвилює. То у вас даїшники не встигли наздогнати, то таксист дорогу перегородив. Кому це цікаво?
– Але ж це правда, Вадиме Олексійовичу! Ну, що, ми мали пішки його наздоганяти? У нього мотоцикл за кілька секунд до сотні розганяється!
– Передбачити мали, Юрцю, передбачити! Ще до того, як він про свій мотоцикл подумав, ви його повинні були взяти за ласти і рилом до ґрунту вложити! – плеснув долонею по столу Галкін. – А тепер що? За вчорашній вечір дві сумочки він зірвав? Зірвав! Одна дівчина з переломом руки у лікарні лежить? Лежить! Одне слово, Юрцю, якщо ти мені того недоноска до кінця тижня в браслетах не покажеш, нарікай на себе!
– Слухаю, Вадиме Олексійовичу! – Судячи з бадьорого голосу оперативника, він звик до такого роду розмов. – Дозвольте йти виконувати.
– Та йдіть уже! – відкинувся на спинку крісла Галкін.
– Ось так і живемо, – мовив він до Ярослава, коли за оперативниками зачинилися двері. – Своїм козакам на горіхи роздав, тепер маю йти до начальства власну долю вигрібати.
– Ще не звик? – посміхнувся Ярослав.
– Та звик… Уявляєш, завелося в мене тут якесь лайно мале, літає на мотоциклі, вириває в дівчат сумочки з рук. Два тижні впіймати не можу, шумахер довбаний! Учора вже майже взяли, в останній момент з рук вивернувся. Та ще й мало під вантажівку не влетів. Я тепер на хлопців репетую, а сам думаю – добре, що втік. Якби його, гівнюка, по бруківці розкатало, уявляєш, що б тут почалося?
– Шумахер ганяв не на мотоциклі, – вставив свої п'ять копійок Федько, відомий знавець «Формули-1» і вболівальник знаменитої «Скудерії Феррарі».
– Та хай хоч на мітлі літає, песеня. Візьмемо, їй-бо, ремінцем відшмагаю!
Галкін устав з-за столу, підійшов до вікна і, розчинивши його навстіж, припалив цигарку.
– А ви яким вітром?
– Попутним, – відповів Ярослав. – Справа про спалене на Личаківці авто з двома трупами у тебе?
Галкін потер підборіддя і присів на підвіконня.
– Так, а це вже цікаво. У мене таке враження, що ти з'являєшся перед тим, як має стати по-справжньому спекотно.
– Чому?
– Чому, запитуєш? Може, то мій життєвий досвід. А може, тому, що цю справу я отримав лише дві години тому безпосередньо від генерала. Вона на контролі в Києві.
Ярослав тихенько свиснув.
– Маємо файно попрацювати.
