Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока
– Це він, – Ярослав смикнув простирадло, прикриваючи голову вбитого. – Євген Бондаренко.
– Добре. – Галкін поглянув на чоловіка в гумовому фартусі, білій шапочці й окулярах. – Ми зачекаємо, Костю.
– Можете пройти до мого кабінету, – схилив голову той. – Це забере не менше години. Коньяку і сигар я не маю, але у столі є спирт. Так що розташовуйтеся, там зручніше.
– Ходімо, – Галкін підхопив Ярослава під руку. – Спирт – це, звичайно, не коньяк і сигари, але краще, аніж патрати жмурів.
У кабінеті патологоанатома Галкін поводився як справжній господар. Швидко відшукав у столі літрову пляшку зі спиртом, під краном у кутку кімнати вимив чотири склянки, після чого одну з них наповнив спиртом до половини, решту доливши дистильованою водою, добутою з того ж таки столу. Останніми мазками доповнив картину трилітровою банкою квашених огірків із холодильника біля вікна кімнати, серветкою і парою виделок.
– Сідай, не соромся. Тут, звичайно, без шику, але все по-простому, а головне – з лікувальною метою, – він клацнув нігтем по пляшці зі спиртом, – медичний!
Ярослав посунув стілець і сів навпроти Галкіна. Той протягнув йому склянку з прозорою рідиною. Взявши, він зважив її в руці й відставив.
– Де його знайшли? – запитав.
Галкін знизав плечима.
– Не п'єш? Ну, як знаєш, – він перехилив свою склянку, голосно видихнув і захрумкотів огірком. – А я вип'ю. На сьогодні досить служби. А знайшли його в іншому кінці міста, на цвинтарі. Ти часом не знаєш, що він міг робити на цвинтарі?
– Вони разом із Мостовим і Сердюком мали відвідати могилу батьків Барбари.
– Тоді зрозуміло. Його знайдено під купою сміття, за три сектори від могил Красовських.
– Причина смерті – той «вогнепал», що я бачив у нього на скроні?
– Вірогідно, але не будемо поспішати. Зараз Кость нам про все розповість, для того ми тут і сидимо. – Галкін налив собі ще порцію і швидко випив. – Що ж усе-таки трапилося в тебе на Личаківці?
– Банальний вибух армійської гранати Ф-1.
– Ого! – присвиснув Галкін. – Жорстокі з тобою люди.
– Життя з нами жорстоке. Я дещо там накопав, хотів ще трішки побродити. Але, очевидно, мав місце так званий феномен повернення злочинця на місце злочину.
– Злочинців, – Галкін явно намагався підкреслити свою обізнаність, як робив це завжди. – Двоє молодиків у сріблястій «Хонді». Що ж ти накопав?
– Звідки така обізнаність? – примружився Ярослав. Хоча він завжди вважав майора своїм приятелем, схильність того до пустої похвальби його дратувала.
– Треба лишень уміло організовувати агентуру, Ярику, – Галкін припалив цигарку.
– Вербування агентури, пане майоре, це не найголовніше, її потрібно ще зберегти. Ти щойно «злив» мені свого агента. Його звуть Гриша, він бомж. З особливих прикмет – татуювання у вигляді перснів на середньому й безіменному пальцях правої руки. Живе на Личаківці близько двох років, – Ярослав широко посміхнувся, помічаючи, як самовпевнений вираз обличчя майора змінюється виразом легкої досади.
– Він, кіт помийний, не сказав, що «засвітився» тобі. Бог із ним, маю надію, ти вже все забув.
– Так. Я все забув, Вадиме. Але з тебе послуга, – Ярослав витяг із кишені джинсів крихітний пластиковий пакетик, до якого встиг перекласти знайдену на Личаківці гільзу. – Треба, щоб твої хлопці поглянули, чи не залишилось на ній відбитків.
– Гендляр, – Галкін підхопив прозорий прямокутник, недбало поглянув на гільзу і кинув його до кишені. Втретє наповнив свою склянку й випив, закусивши огірком. – Це і є твоя знахідка?
– Так. Стріляли з вулиці, ти звернув увагу?
– Що з того?
– Адже стріляти, знаходячись у салоні автомобіля, безпечніше – не так помітно.
У відповідь Галкін лише змахнув рукою:
– Стільки «вивихів» світом ходить, а ще в нас на Личаківці… Не переймайся. Вважаєш, на ній можуть бути відбитки?
– Цілком. Якщо вбивця не професіонал, його зазвичай вистачає лише на протирання «ствола», так, як показано в детективному кіно.
У коридорі, який відокремлював кабінети міської судмедекспертизи від моргу, почулися кроки, і за мить у дверях з'явився Кость. На ньому вже не було гумового фартуха і рукавиць, лише білий халат і високий докторський ковпак на голові. Щільно причинивши за собою двері, патологоанатом підійшов до рукомийника, відкрив воду і почав неквапно мити руки, щось безтурботно насвистуючи під ніс. Нарешті, підхопив білосніжного рушника, що висів на гачку над умивальником, витер свої схожі на клешні краба долоні й сів за стіл. Посунувши склянки, виклав на нього товсту канцелярську книгу, потім розкрив її посередині і взявся щось старанно записувати на пожовклих аркушах.
– Вип'єш? – запитав у нього Галкін.
– Ні, Вадиме, дякую, – покрутив головою Кость. – Ще маю офіційний висновок писати. Та й так плани на вечір.
Галкін, який добре знав, що «плани на вечір» – це не що інше, як сидіння перед телевізором поряд із дружиною Людмилою Феофанівною, котра категорично не терпіла горілчаного духу, лише криво посміхнувся.
– Як знаєш. Розповідай тоді.
Кость мовчки дописав, кинув авторучку на аркуші книги й відкинувся на спинку стільця.
– Власне, жодних сюрпризів. Смерть настала від вогнепального поранення в голову, на тілі жодних ознак насилля. Алкоголю в крові не виявлено. Стріляли в ліву скроню з близької відстані. Але самогубство маловірогідне.
– Чому так вважаєш?
– Кілька причин. Перша – більшість самогубців стріляє собі в праву скроню, хіба що покійний був шульгою. Друга – це те, як було
