Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

– Не варто. Я не повинна була надокучати запитаннями.

Автобус почав знижувати швидкість і за хвилину неспішно котився вулицями Корчової – маленького містечка, розташованого на кордоні Польщі й України. Невеличкі, але досить зручні котеджі, окреслені охайними подвір'ями та живоплотом, байдужно поглядали на автобус, котрий, немов пароплав тісним каналом, пропливав вузькими, вимощеними бруківкою вулицями.

– Як щодо пропозиції познайомитися? – поглянув на дівчину Ярослав.

– Наталка, – просто відрекомендувалась вона.

– Дуже приємно, Наталко. А я Ярослав, – відповів він, ледь-ледь потискаючи руку новій знайомій. – Дозвольте поцікавитися, що така вродлива особа робила за кордоном одна? З навчання чи від родичів?

– Не вгадали.

– Що ж тоді?

– Я працюю у Польщі.

– Навіть так…

– Саме так. І я воліла б залишити цю тему. А ви чим займались у Варшаві?

– Був у друзів. Користуючись нагодою, вирішив деякі справи.

Несподівано Наталка засміялася.

– Розмова двох шпигунів, вам не здається? Як це схоже на українців, котрі повертаються додому. Там, у Варшаві, ми з вами були б набагато щирішими, адже там ми були б майже рідними – мало того, що українці, ще й львів'яни.

– Але я вам не казав, що живу у Львові! – зробив здивований вигляд Ярослав.

– Це зайве. Я народилась і прожила у Львові двадцять п'ять років. Цілком достатньо для того, аби відчути, що поряд земляк.

– Що ж, мушу зізнатися – ви не помилились.

– Отже, чим ви займаєтесь?

Ярослав удавано зітхнув.

– Буду відвертим. Я… назвемо це – спеціаліст із надання деяких юридичних і оперативних послуг.

– Отже, ви детектив?

– Так, на приватних засадах.

Наталка пхикнула.

– Приватний детектив. Вважала, що ви зустрічаєтесь лише у книгах.

– Як бачите, ні. Я цілком реальний, можете доторкнутись.

– Дякую, ми вже потиснули одне одному руки.

– Тоді відвертість за відвертість! Як підкорюєте Варшаву ви?

Наталка знизала плечима.

– Моя професія, на жаль, значно менш таємнича й екстравагантна. Я журналіст. Працюю в одному з незалежних видань.

Автобус ледь чутно хитнуло. Він пригальмував, пропускаючи повз кілька авто, що мчали назустріч, після чого повернув ліворуч і повільно покотився до митного терміналу пункту перетину кордону Корчова – Краківець. За хвилину зупинився, стомлено зітхнувши пневматикою гальм. Водій відчинив передні двері, впускаючи до салону кількох польських службовців у бездоганних одностроях.

– Ось і кордон, – почув Ярослав легке зітхання сусідки, – кілька годин, і ми будемо у Львові.

– Таки скучили за домівкою, – посміхнувся він.

– Надзвичайно.

Раптом поляки, які повільно прямували салоном, збираючи паспорти туристів для перевірки візового режиму, почали голосно розмовляти, почувся тупіт, після чого водій увімкнув мікрофон, за допомогою якого робив зазвичай оголошення для пасажирів.

– Ярославе Савицький, біля автобуса вас очікують друзі, – долинуло, потріскуючи, з динаміка над головою.

– Щось підказує мені, що Ярослав Савицький – це саме ви, – Наталка подивилася на нього насмішкувато. – До побачення, львівський Джеймсе Бонде!

– А мені щось підказує, що відпочити з дороги не посміхається, – Ярослав устав із сидіння, відчинив дверцята скриньки для ручного багажу, розташовані під стелею, і підхопив свою невелику спортивну валізу. – Дякую за співчуття і серветки, моя прекрасна супутнице. Маю надію, ще зустрінемось.

– Хто знає. Але якщо доведеться, залишаю за собою право отримати від вас матеріал для сенсаційного повідомлення у пресі. Я журналіст, а ми вміємо бути надокучливими!

– Неодмінно, – Ярослав ще раз посміхнувся і простягнув руку для прощання, – за співчуття такої красуні жодна плата не може бути великою. До побачення.

Федько мало не пританцьовував від нетерплячки неподалік відкритих навстіж дверей автобуса. Коли Ярослав з'явився на сходах, він кинувся до нього, викликаючи підозрілі погляди кількох польських прикордонників, які стояли неподалік.

– Ну, нарешті! – видихнув, майже схлипнув Федько. – Я очікую на тебе мало не від ранку!

Ярослав потиснув тендітну, схожу на дівочу руку колеги і насторожився. Натура справжнього холерика робила Федька Нестеренка нервовим навіть у час, коли для цього не було жодних причин, але зараз він виглядав не просто знервованим. У його вигляді було те нетерпіння, яке з'являлося зазвичай перед великою і складною роботою.

– Тобі було добре відомо, коли я прибуваю, – Ярослав протягнув паспорт, – так розумію, ти про все домовився і все влаштував.

– Що б ти без мене робив, – Федько вдавано зітхнув і змахнув рукою, – ми пройдемо без черги, давай за мною!

Федько Несторенко не був надто вправним у бійці, він панічно боявся зброї і зовсім не вмів стріляти. А за наявності вільного часу міг годинами просиджувати за комп'ютерними іграми, даючи фору прищавому дев'ятикласнику. Але Ярослав чітко знав: без цього кумедного холерика, схожого на лелеку, що надягнув на себе костюм, йому було б значно важче вести свій бізнес. І навіть не тільки тому, що Федько був ходячою енциклопедією всіх можливих законів і кодексів України, Росії й Польщі (хоча такого блискучого юриста мріяла б бачити у своєму штаті фірма зі значно більшим впливом, аніж приватний підприємець Савицький Я. П.), а ще й тому, що був у Федька Несторенка один неймовірний дар – уміння домовлятися з людьми, котрим волею долі було покладено затримувати Ярослава тенетами бюрократичної павутини.

– Нам справді потрібно поспішити! – крикнув Несторенко і розчинився у скляній призмі прикордонного поста.

Все пройшло, як і очікував Ярослав, швидко і