Коло смерті - Кріс Тведт

А я, цинік, адвокат, затятий атеїст, ніби приріс до лавки. Ні, я не навернувся у віру, у мене не ввійшов Святий Дух, але, висловлюючись фігурально, я відчув себе приєднаним до спільної електростанції, я поділяв почуття людей навколо мене, і ці почуття навпростець живилися з джерела, досі недоступного для мене. Не з надприродного чи божественного джерела, а з отого первісного, глибоко людського, припавши до якого, я відчув спустошеність і потрясіння.

Після тепла в молебній залі нічний вітер гострим ножем увіп'явся в спітнілу шкіру. Я усе ще перебував у дивному стані, піднесений і пригнічений водночас. Дві з трьох жінок, які з лайкою накинулися на мене в крамниці, кивнули, вітаючись. Очі їхні сяяли. Сходами спускалася Віґдіс Віснер. Я вже хотів було підійти до неї, але стримався. Мав ще з нею поговорити, але тепер це було б недоречно. Я почекав, доки вийде Крістіан Саломонсен.

— Ви, напевно, хочете побалакати зі мною про той давній злочин, Бренне? Гадаю, саме тому й прийшли сюди, хоча сподіваюся, винесли щось корисне й для себе з нашого зібрання.

— Маєте рацію, — кивнув я.

— Поговорімо іншим разом. Після проповіді я виснажений і спустошений, — він потер скроні й через силу усміхнувся. Обличчя його трохи осунулося, ніби від нестерпного головного болю. — Боже милосердя, боюся, має свою ціну, і ця ціна щороку стає вищою. Приходьте в будь-який час, лиш не сьогодні.

— Я прийду іншим разом. Одне запитання… Я нині бачив тут пані Віснер. Наскільки мені відомо, ваші стосунки з Рюнаром Віснером не найліпші. Це так?

— Рюнар Віснер погана людина. А тепер вибачте мені, пане Бренне.

Решта вірян вже подалася додому. Після того як пішов Саломонсен, я ще якийсь час постояв на самоті. Надворі було темно, хоч в око стрель, однак на нічному небі прорвалася повсть хмар, поодинокі зірки визирнули з-під них. Вітер набрав потуги, прибій гримів голосніше, та до цих звуків додався ще один — дивне, басовите хурчання, яке я спершу ніяк не міг ідентифікувати. А тоді я збагнув, що то хурчать розтяжки, які втримують молитовний дім, рятуючи його від штормів. Я поклав долоню на металевий трос і відчув, як від нього передалися вібрації тілу.

«Господня лінія електропередач», — подумав я, і сам не до кінця розуміючи, що б це мало означати.

Зателефонувала Сюнне.

— Як справи, Мікаелю? — поцікавилась вона.

Я зрадів її голосу.

— Привіт, Сюнне! Радий тебе чути!

— Розслідування просувається?

— Постійно виринають речі, про які й слова немає в поліційних протоколах. Маленькі таємниці, які мешканці приберігали для себе. Можливо, вони мають значення, а може, й ні. Але якщо запитаєш, чи знайшов я факти, достатні для судового перегляду справи, то відповідь буде негативна.

— Що ти видобув з Аронової матері?

— Я з нею не розмовляв.

— Чому?

— Ще не їздив до неї і до Арона. Давно треба було це зробити, та я сподівався, що зможу привезти добрі новини, принаймні підбадьорливі. Невдовзі провідаю їх.

Ми ще трохи побалакали, а тоді вона сказала:

— Я бачила сьогодні в суді Рюне Сейма.

— І що?

— Він просив тебе зателефонувати, — Сюнне помовчала якусь мить. — Я так зрозуміла, що вже призначена дата процесу проти тебе.

— Гаразд. Я йому зателефоную, — мені занило в животі, але я намагався говорити легко й невимушено. — Що поза тим?

— Нічого особливого. Телефонував один з твоїх давніх клієнтів, почув, що ти працюєш у мене, і хотів звернутися по допомогу. Ми детальніше розглянемо його пропозицію, коли ти повернешся.

— Чудово. Це гарні новини.

У слухавці я почув, як грюкнули двері, долинула музика, чийсь чоловічий голос сказав щось, чого я не розчув.

— Ти де, Сюнне? Я гадав, ти в конторі.

— Ні, вдома.

— Хто там у тебе розмовляє?

— Свейн.

— Свейн? Акційний консультант з шикарною засмагою?

— Він не акційний консультант. Він працює у валютному відділі одного з банків.

— Ах, вибач, це цілковито міняє ситуацію…

— Не забудь зателефонувати Рюне, — нагадала Сюнне.

Я зателефонував. Судовий процес починався за чотири тижні.

— Тобі невдовзі треба повертатися додому, Мікаелю, — сказав Рюне Сейм. — Суд на носі…

— Скоро буду…