Коло смерті - Кріс Тведт

зовсім посередня. Симпатична, але наївна й цнотлива. Якщо Сірі старанно вчилася, була відповідальною та обов'язковою, то Анна мала навчання у носі. Гадаю, вона була недурною, але їй нудилося у школі. Не визнавала жодних авторитетів. Нікого й нічого не боялася. Сірі, навпаки, боялася усього на світі.

— Вони хоч якось спілкувалися між собою? У мене склалося враження, що близькими товаришками вони не були.

— Ми тут усі близько знаємося, спілкування не уникнути, проте, як на однолітків, мені здається, вони мали надто мало спільних інтересів. Не знаю, як ставилася до Анни сама Сірі, але її мати не схвалювала взаємин своєї доньки з Анною.

— Ого? А чому?

Маґда трохи здивовано глянула на мене.

— Хіба не очевидно? Ти ж бачив пані Єнсен! Вона — сама добропорядність. А Анна — справжня шльондра!

Тепер прийшла моя черга дивуватися.

— Шльондра? І що ти маєш на увазі?

— Як ти гадаєш, що я можу мати на увазі? Шльондра, курва, справжня малолітня повія. Небагато тоді знайшлося б статевозрілих хлопчаків чи дорослих парубків, які б не залізли в її трусики. Чому такий ошелешений, Мікаелю? Дівчатка бувають різні, у більшості сіл знайдеться принаймні одна, що надто швидко досягла статевого дозрівання, акселератка з цікавістю до сексу й величезною потребою уваги чоловіків. Зазвичай, потім вони стають цілком нормальними жінками.

— Я знаю. Ось лишень… Про це ані словом не згадувалося у матеріалах справи.

— А що тут дивного, — знизала Маґда плечима. — Вона померла, а про померлих погано не говорять. Хіба це важливо?

— Не знаю, але це, у кожному разі, підтверджує, що інтуїція мене не підвела, коли я запідозрив, ніби документи не розповідають усієї правди. Кажеш, вона з усіма водилася. А з ким найбільше? Були якісь постійні коханці чи кохані чоловіки? Може, хтось ревнував її до іншого?

Щось майнуло в Маґдиному обличчі, щось мимолітне й невиразне, і я збагнув, якийсь момент у цій історії вона приховує, чогось не хоче розповісти. Маґда прикусила нижню губу.

— Спробуй поговорити зі Стіною. Стіна, певною мірою, була найближчою Анниною подругою.

— Певною мірою?

Маґда, за звичкою, повела плечима.

— Стіна захоплювалася Анною. Чіплялася до неї, мов реп'ях, намагалася її мавпувати, бути такою, як вона. Але то не була рівноправна дружба. Стіна недалека розумом простачка.

— І де мені знайти Стіну?

— У будиночку за крамницею. Відразу його побачиш, дім доволі занедбаний.

Маґда позіхнула, потягнулася.

— Я спатиму. Завтра мені треба рано встати, щоб зготувати сніданок.

— Так, звичайно, — похопився я. — Я піду до себе.

— Так буде найліпше, Мікаелю. Ти знаєш, як тут блискавично породжується поголос. Хочеш, вважай мене старомодною, але я не маю жодного бажання, щоб усе село носило в зубах і мене, і моє інтимне життя.

Розділ 29

Будинок позаду крамниці, справді, мав занедбаний вигляд. На стіні з північного боку великими кавалками відлупився тиньк, садок заріс бур'янами, висячий замок на відчиненій брамі побурів від іржі. Монотонно крапотіло з дірявої ринви. Я натиснув на дзвінок, але дзеленчання не почув, чомусь не мав сумніву, що він зіпсутий. Спробував стукати — жодної відповіді. Тоді натиснув на клямку, двері відчинилися. Я ступив крок у маленький, темний, захаращений коридор, ледь не зашпортався за дитячі черевички. З мене натекло на підлогу дощової води.

— Агов! — гукнув я. — Агов, хтось є удома?

Відчинилися кімнатні двері, з них визирнуло заспане обличчя, погляд спершу був запитальним, а тоді змінився переляком.

— Вибачте, може, розбудив вас, — почав я. — Мене звати Мікаель Бренне. Я б хотів з вами поговорити, але, якщо я невчасно, то…

— Та ні, я просто спала. Синок в дитячому садочку. Заходьте…

Вона повела мене до вітальні, до переповненої попільнички, брудних кавових філіжанок, зібганої на канапі ковдри. На підлозі валялися іграшки. Господиня сіла на канапу, загорнулася ковдрою, пригладила рукою скуйовджене волосся — худа, маленька жінка з запалими щоками. Кирпатий носик і обвисле підборіддя надавало її обличчю трохи пришелепуватого виразу.

— З чим ви прийшли?

— Як я вже казав, мене звуть Мікаель Бренне, я юрист.

— Знаю, адвокат з міста. Я знаю, хто ви. Ви хочете допомогти Аронові.

— Так воно є.

Вона зухвало глянула на мене.

— Ніколи не знайдете правди. Арон мав би сидіти у тому… такому стільці… за те, що він зробив з Анною і Сірі.

— Стільці? — я ніяк не міг второпати, про що вона каже, аж нарешті до мене дійшло. — Електричний стілець? Вважаєте, його треба було стратити? Але в Норвегії немає