Одержимий злом - Йорн Лієр Хорст
На поспіхом зібраній пізно ввечері прес-конференції Ідар Семмельман не сказав нічого нового.
За актуальної організації слідства йому відводилася роль речника, який повідомляв про поточні події. Якби справу розкрили, Семмельман став би героєм. Водночас він був, мабуть, змушений негативно висловлюватися про попередні заходи поліції у підготовці проведення слідчого експерименту, тим самим кидаючи тінь на батька.
Конкретно на цей момент усі події здавалися якимись нереальними, не давали повної картини. А невідомість щодо долі Марен Доккен сіяла в душі тривогу.
Ліне відкинула ковдру й сіла на ліжку. Спробувала витіснити думки про те, що могли вчинити з Марен і яких мук вона могла зазнати. Поквапилася у ванну. Довго стояла під душем. Намагалася зосередитись на роботі. Нічого ж не змінилося… Її функція — й надалі висвітлювати розвиток подій. Різниця лише в тому, що вона ще не скоро зможе оприлюднити свої матеріали.
Доведеться спробувати розговорити Клеса Танке, подумала Ліне. Він просто зобов’язаний дати інтерв’ю. Після смерті його клієнта Танке єдиний, хто може хоч щось розповісти про нього.
Вода почала студеніти. Вона виключила душ, обгорнулася рушником, пов’язавши його під пахвами, і пішла на кухню. Сіла за стіл, знайшла телефон адвокатської контори Клеса Танке. Виклик відразу переадресувався на автовідповідач. Ліне згадала, що сьогодні субота і контора зачинена. Автовідповідач порадив зателефонувати на номер чергового юриста.
В інтернеті не було прямих номерів адвокатів. Але можна попросити в батька чи Стіллера. Натомість написала і-мейл, де коротко розповіла про суть документального проекту й попросила про неформальну зустріч. Вона не розраховувала на те, що адвокат відразу захоче з нею побачитися. Надто великим був натиск преси. Але перше звертання могло полегшити комунікацію згодом.
Ліне зняла рушник, пішла вдягнутися. Пискнула смс-ка в телефоні. Від Софії. Софія запитувала, чи не могла б Ліне припильнувати обох дівчаток, доки вона відлучиться у справах.
Ліне такий варіант зовсім не пасував. Треба було зосередитися й подумати. Але відмовити вона теж не могла.
Розділ 65
Увімкнувся холодильник. Тихо загув.
Вістінґ та Гаммер сиділи по обидва боки кухонного столу. Мовчали. Кожен думав, які складнощі обіцяє їхнє щойно зроблене відкриття.
— «Чорні» телефони, — нарешті озвався Вістінґ. — Не вперше.
Термін «чорні телефони» став уже звичним у розслідуваннях справ, пов’язаних з наркотиками і в середовищі інформаторів. «Чорний» телефон — це мобільник, конфіскований у людини, яку взяли під арешт. Слідчий міг «позичити» його з поліційного складу й використовувати для контакту з інформатором у кримінальному середовищі чи тюрмі. У такий спосіб мінімізувався ризик викриття джерела інформації у наркотичному середовищі. Неможливо викрити той факт, що «чорним» телефоном скористалася поліція. Така практика балансувала на межі законності. Речі, використані для скоєння карних злочинів, підлягають конфіскації державою, як це було сформульовано в правилах. Скажімо, автомобіль контрабандистів виставляли на аукціон конфіскатів. В’язень не мав права на телефон і на повернення його після закінчення терміну покарання, та й самі вживані телефони не мали жодної цінності, тому їх мали б знищувати.
— Треба подивитися, до яких справ мають стосунок ті телефони, — промовив Гаммер. — З’ясувати, чи були вони конфісковані, вилучені або взяті на користування у поліції.
— Справи розслідувалися не в нашому окрузі, — нагадав Вістінґ. — У нас немає до них доступу.
Усе ж він повернув ноутбук до себе й спробував пошукати їх у системі даних. Знайшов номери справ, але щоб прочитати електронні документи, треба було, аби хтось йому їх надіслав — діяли обмеження на доступ. Лише слідчі, у чиїх округах велося слідство, могли бачити матеріали розслідування. До того ж, ця справа була п’ятирічної давності і, мабуть, давно лежала в електронному архіві. Щоб роздобути її, довелось би, очевидно, звертатися до адміністратора архіву.
— Стіллер! — ледь не вигукнув Гаммер. — Група давніх і нерозкритих справ завжди має доступ до архівів.
— Ці справи не належать до розряду нерозкритих, — заперечив Вістінґ.
— Але він, без сумніву, може добратися до будь-якого архіву по всій країні, — не відступав Гаммер. — Добуде одним кліком! Дзвони йому!
Вістінґ узяв телефон, набрав номер.
— Де ти? — запитав він, коли Стіллер підняв слухавку.
— Вдома. Є новини?
— Імовірно. Потрібна твоя допомога.
Вістінґ розказав, що саме вони розкопали і чого їм треба.
— Дай мені двадцять хвилин, — попросив Стіллер.
Він зателефонував через вісімнадцять хвилин.
— Маєте рацію, — сказав він. — На допиті Стеффен Шєберґ і Турмуд Ярен назвали номери своїх «чорних» телефонів до ув’язнення. Обидва вже сиділи, коли ці телефони перебували в активному користуванні в Естмарці. Але це ви й самі знаєте.
— Їх вирахували? — запитав Вістінґ.
— Так, але не конфіскували.
У справах, пов’язаних із сексуальними злочинами, телефони завжди досліджували з метою виявлення контактів зловмисників. Те, що їх не конфіскували, означає лише одне: ніхто з підсудних не зберігав у пам’яті телефону порнографічних фотографій чи відео.
— У справі зазначено, що вони повернені власникові, — повідомив Стіллер.
Вістінґ похитав головою. Щось тут було не те.
— Могли вийняти sim-картки й поставити на новий мобільний, — припустив Гаммер.
Стіллер іще не закінчив свого звіту.
— Ні Шєберґ, ні Ярен цього не підтвердили.
Тут не було нічого дивного. Коли вирок вступав у силу, всі вилучені матеріали сортували, перш ніж відправити їх в архів. Особисті речі розкладали в конверти. Дрібниці, як от готівкові гроші, прикраси чи інші цінності, відсилали поштою. Лише слідчий, відповідальний за вилучення, підписував і надсилав конверти.
— Хто вилучав їхні речі? — запитав Вістінґ.
— Телефон Шєберґа надіслали в архів в одному конверті зі зв’язкою ключів, — відповів Стіллер. — Відповідальна Ліна Страйф, зараз — начальниця Відділу сексуальних злочинів, — Стіллер на мить замовк, а тоді повів далі. — Телефон Турмуда Ярена вилучив старший інспектор Ідар Семмельман. — За п’ять днів до того, як його знов активували.
Розділ 66
У коридорах поліційної управи панувала тиша. Всіх слідчих у справі перевели до Осло. А у великому конференц-залі досі все нагадувало про розслідування втечі Тома Керра, навіть схема Семмельмана ще висілана стіні. На столі — теки з повідомленнями від випадкових свідків.
З Осло приїхав Стіллер. Гаммер замкнув за ним двері.
— Треба йти до поліцмейстера, — рішуче сказав Вістінґ.
Стіллер сів на чолі столу, вийняв ноутбук.
— Вас усунули, — нагадав він. — Я маю зустріч з Кііль о четвертій. Мусимо зібрати більше фактів, щоб викласти перед нею.
Вістінґ хотів запитати,
