Необхідне зло - Абір Мукерджі
Мавп щось налякало. Вони заверещали й кинулись у різні боки, ховаючись на деревах і засипаючи землю під ними сухим листям.
— Неприємності?
— Самбалпур — маленьке королівство, капітане, а часи зараз неспокійні. Магараджа править лише за згоди свого народу, тож потрібно, щоб люди вважали королівську родину непорушною скелею. А такої непорушності не можна досягти, привізши сюди свою коханку.
— Ви казали це Адгіру?
Її обличчя на мить посуворішало.
— Я не маю на це права.
— А магараджа? З ним ви це обговорювали?
Ми завернули за ріг. Крізь хмари проглянуло сонце, і на мить двір перерізали тіні.
— Ось і мій автомобіль,— сказала вона.
Шофер швидко оббіг машину і відчинив для неї задні дверцята.
— Продовжимо нашу розмову іншим разом.
— Якщо дозволите, Ваша Високосте, хочу попросити вас про послугу. Вона не має нічого спільного зі справою Адгіра.
Вона замислилася.
— Гаразд, капітане.
— Ви вчора приїжджали до храму?
— Я майже кожного дня сюди приїжджаю, іноді навіть кілька разів на день.
— І вчора були?
— Так.
— Чи не бачили ви тут англійця, містера Ґолдінґа?
Вона завагалася.
— Бухгалтера? Так, схоже, я дійсно його бачила.
— Коли це було?
— Приблизно в такий саме час,— відповіла вона,— після ранкової молитви.
— Уранці? Ви впевнені, що не ввечері?
— Абсолютно, капітане.
— Чи не роздивилися ви, що він тут робив?
— Вибачте, я не звернула уваги. Може, приїхав сюди з тих же причин, що й ваша приятелька, міс Грант,— подивитися на рельєфи?
— Він був сам?
Вона похитала головою.
— Не думаю. Хоча можу помилятися.
Я почув кроки за спиною, обернувся й побачив дивана, який прямував до нас.
— Ваша Високосте,— звернувся він до магарані,— ми мусимо їхати.
— Авжеж,— погодилася вона.— Капітане, рада була вас бачити. Пам’ятайте мої слова.
Диван і водій допомогли їй сісти в автомобіль.
Вони поїхали, а я стояв і думав про те, що розповіла мені магарані. Ґолдінґ був тут, у храмі, але о шостій ранку, не о шостій вечора. Півтори години по тому він не прийшов у посольство на зустріч зі мною. Схоже, стара магарані була останньою людиною, яка бачила його до зникнення.
Я подумки перебирав версії. Він міг призначити дві зустрічі тут, у храмі, на саме той день. Одну вранці й одну ввечері. Але якщо так, чому не занотував у щоденник першу?
І тут я збагнув. Мало не розреготався, коли усвідомив, що знаю не лише відповідь, а й ім’я людини, із якою бухгалтер збирався зустрітися.
Двадцять дев’ять
забрав Енні й рішуче попрямував до автомобіля. — Маєте задоволений вигляд,— зауважила Енні. — Так воно і є,— погодивсь я, відчиняючи для неї дверцята.— Просто диво, як може вплинути на людину прогулянка на свіжому повітрі. Вам сподобалась архітектура?— Захоплююче,— сказала Енні, сідаючи в автомобіль.— Але якщо маєте бажання побачити дещо надзвичайне, варто відвідати Кхаджурахо в Об’єднаних провінціях.
— Ви там були?
— Так,— посміхнулася вона.— На початку року мене запрошував туди німецький археолог на ім’я Брандт.
— Німець? — Я клацнув дверима трохи сильніше, аніж потрібно, й обійшов автомобіль, дістав руків’я. У такому стані завести двигун дуже легко.
— А що німцю робити в Індії? — запитав я, сідаючи поруч із нею.
Вона повернулася.
— Їх тут більше, ніж ви гадаєте. Почали їздити, відколи професор Макс Мюллер переклав якісь там рукописи з хінді на англійську.
— А цей чоловік, Брандт? Він теж перекладає з хінді? — Навряд чи,— розсміялася вона.— Він вірить, що індійці та німці походять від одного племені.
— Як на мене, дурниці. Старий, мабуть, у маразм впадає.
— Він зовсім не старий,— почала захищати його Енні.— Молодший за вас.
Я натиснув на газ, звернув за ріг і виїхав на дорогу до міста. Її вже заповнили групки місцевих мешканців, котрі пішки з інструментами в руках або на плечах ішли до сухих полів. Особливого сенсу обговорювати Брандта та його божевільні ідеї не було, тож я мовчав.
Урешті-решт заговорила Енні:
— Ви з магарані, схоже, непогано поспілкувалися.
— Вельми непогано,— погодивсь я.
— Про що вона хотіла вас розпитати?
— Про вбивство Адгіра. Запитувала, чи є вже якісь результати.
— І що ви відповіли?
— Правду. Не знаю, хто його вбив, але точно не Шрейя Бідіка.
— І як вона це сприйняла?
— Важко сказати. Схоже, вона не до кінця повірила в те, що дівчина не винна. Із позитивного: вона запропонувала звертатися до магараджі через неї.
— Від цього буде користь?
— Можливо,— знизав я плечима.— У такому разі не потрібно буде просити полковника Арору або, не дай боже, дивана Даве. Що скажете про нього?
Вона замислилася.
— Дивак. Певне, вирішив, що наша подорож до храму — блюзнірство.
— Він уже до цього звик,— сказав я.— Магарані каже, що тут учора вранці був Ґолдінґ, також вивчав різьблення.
Вона здивовано повернулася до мене.
— Справді?
— Виходить, що так.
— Неймовірно,— відповіла вона.— У храмі диван тільки й робив, що наспівував, що ми перші не індуси, яким дозволили увійти до храму.
— Упевнені в цьому?
— Запевняю вас, Семе. Йому це не дуже сподобалося.
— Чому б тоді магарані казати, що вона бачила Ґолдінґа?
— Може, він прихований індус?
— Судячи з того, як він угризався у свій ростбіф за вечерею у Кармайклів,— усміхнувсь я,— цю теорію можна відразу ж відкинути.
— А що, як вона бачила його поза територією храму?
Я похитав головою.
— Вона сказала, що він роздивлявся різьблення. Для цього потрібно зайти всередину.
— У такому разі дивана не було поруч, коли вона бачила Ґолдінґа.
— Ні,— не погодивсь я.— Був.
Не Здавайся сидів у їдальні будинку для гостей і колупав омлет. Бідолаха мало не вдавився, побачивши, як ми з Енні увійшли разом.
— Щось не те з вашим сніданком? — поцікавивсь я.
Він ледве втримався, щоб не розкашлятись.
— Усе гаразд, сер,— потрусив головою.— Просто проковтнув шматочок зеленого чилі.
Я поплескав його по спині й сів поруч.
— Ніколи не вгадаєте, де ми були.
— Прогулювались?
— Можна й так сказати. Міс Грант захотіла
