Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ще не збирає, пане гетьмане. Але якщо ми не позбудемося його ще до цієї осені, наступної весни горітимуть маєтки шляхтичів по всій окрузі. І полум’я сягне вашої резиденції, пане гетьмане.

— Тоді Довбуша треба знищити негайно! — Потоцький стукнув кулаком по столу.

— Знову змушений нагадати вам: якщо розбійник Довбуш загине в бою героєм чи буде публічно страчений, його ім’я стане прапором для інших. Смуту не зупинити.

— І що робити?

— Те, що я вже вам радив, пане гетьмане. Є у Варшаві такий собі пан Ставицький. Служив у війську, але це все, що про нього відомо достеменно. Крім того, звісно, що він є майстром по виконанню таємних й делікатних доручень. Коштують його послуги дорого, проте…

— Не рахуйте моїх грошей! — зупинив його Потоцький. — Краще знайдіть його. Чи, як я розумію, ви вже домовилися з тим паном попередньо?

Зелінський лиш загадково всміхнувся у відповідь.

Штефана Дзвінчука розбудив брязкіт замка.

Стрепенувшись, він підсунувся ближче до стіни. Двері прочинилися, до заґратованого каземату зайшов стражник із свічкою в руці. Поставив підсвічник на підлогу, ступив убік, пропускаючи незнайомця, нічим не примітного чоловіка: не високий, не низький, не старий, не молодий, не худий, не товстий.

У руці відвідувач крутив палицю з набалдашником.

Стражник лишив їх сам на сам, зачинив двері. Дзвінчук, тримаючись за муровану стіну, звівся на рівні.

— За що! За що, прошу пана! Я ж ваш вірний слуга!

— Ти мені не слуга, Штефане Дзвінчук, — рівним голосом відповів Ставицький — а це був він, хоч Штефко Дзвінчук так і не дізнається, як звали цього дивного й моторошного чоловіка. — Всякий, хто служить розбійнику Довбушу, буде катований і страчений ще до світанку. Такий наказ віддав пан коронний гетьман.

Дзвінчук упав на коліна.

— Побійтеся Бога, ясний пане! Не служу я Довбушу! Не знаюся з ним!

— Перед катом усі так кажуть. Або мовчать чи лаються. Жоден з вас ще не визнав Довбуша своїм отаманом.

Дзвінчук рачки поліз по земляній підлозі до Ставицького.

— Вам брехали! Брешуть люди, ясний пане! Не знаюся я з Довбушем!

— Брешуть, кажеш, люди? — скрадливо мовив Ставицький. — А до кого на обійстя Довбуш у Космачі ходив? Не раз його там бачили. І навіть не один рік!

— То жінка моя! То вона, курва, з Довбушем любилася! За то не раз буками бита була! То це я через неї тут…

Колишній слуга корони навіть не уявляв, чому його схопили та приволокли сюди, в темний вогкий каземат.

Ставицький впер кінець палиці в Дзвінчукову спину.

— Маєш молоду жінку? Вгледіти за нею не можеш? То, може, ти її не вартий, Штефане?

Дзвінчук уже був готовий визнати що завгодно, аби вискочити з цієї халепи.

— Не вартий! Не вартий, ясний пане!

— Он як? А Довбуш? Довбуш вартий її?

— Я вб’ю Довбуша! — закричав Штефан. — Була б нагода, ясний пане — своїми руками вбив би!

— А з жінкою як? Простиш гріх, коли Довбуша не стане?

— Все зроблю, як треба, ясний пане!

Ставицький забрав палицю.

— А як треба робити? Знаєш, як, Штефане?

— Як скажете — так і зроблю! Все зроблю, все!

— Ось бачиш — дуже просто.

Ставицький, задоволений собою, ступив крок назад. Штефан далі стояв навкарачки.

— Тепер поговоримо. Горілки хочеш? Я звелю принести.

Мерехтливе світло від свічки відбило на обличчі Дзвінчука розгублений вираз. Тепер він точно заплутався, хоч і зрозумів: життя своє щойно врятував, а Довбушеві клятому винесений вирок.

Стояв кінець серпня.

На світанку опришки, котрих знову зібрав довкола себе Довбуш, навідалися в село Микуличин, де жив Степан Мочернак — один із тих, хто рік тому погодився служити шляхті та разом із жандармами ловити «чорних хлопців».

Спритно оточили хату.

Двоє навалилися на двері, кількома ударами винесли їх, увірвалися всередину. Довбуш дав іншим знак лишатися, а сам із Баюраком, кульгаючи, зайшов до хати.

Там, на лаві, лежав переляканий Мочернак. Опришки наставили на нього зброю. Поруч, на підлозі, скиглила так само перелякана Степанова жінка.

— Здоров, Стефку, — проговорив ватажок. — Ось, голова Довбуша ногами до тебе сама прийшла.

— Олексо, не вбивай! Не вбивай, Олексо!

Довбуш кивком звелів опришкам опустити зброю, підступив ближче.

— Кажи відразу: підрядився мене вбити? Чув я таке, ось днів кілька тому…

— Клянуся, Олексо… Лихий поплутав…

Жінка, не давши договорити, з криком кинулася Довбушеві в ноги.

— Пожалій, Олексо, пожалій! То не лукавий! То Штефан Дзвінчук днів п’ять тому мого дурня підрядив!

— Штефан? Степане, вона правду каже?

— Правду, Олексо, правду! — зачастив Мочернак. — Прийшов до мене, каже — підряджали його на сю справу, та він сам не подужає… Боїться… Ну, виділив частку грошей… Які за тебе отримав…

— За мене, значить… І ти, собачий сину, пристав на те?

Ватажок схопився за пістоля. Баюрак спробував стримати його, та пізно: Довбуш уже стрельнув у Мочернака майже впритул. Той зойкнув і зсунувся на підлогу, кров проступила на спідньому. Жінка заголосила.

— Тепер ходімо, Олексо, — промовив Баюрак. — Зараз вона здійме на ноги все село.

За селом, коли опришки вже йшли в гори, Баюрак та Довбуш трошки відстали від гурту.

— Дарма ти його забив, — сказав Василь.

— Не дарма. Будуть знати люди, як служити жандармам. А тепер усе, час Дзвінчука настав. Я давно хотів з ним зійтися, та все нагоди не мав. Нині є. Коли почув його ім’я від того зрадника — не стримався.

— А тепер прошу — стримайся, Олексо! Одного замордував, тепер Дзвінчук знатиме і чекатиме на тебе щодня і щоночі. Сам від страху здохне, бігме здохне!

— Ні, Баюраче, я своє слово сказав. Який день нині зранку?

— Двадцять четвертий. Серпня місяця. Тисяча сімсот сорок п’ятого року Божого.

— Ось ти сам сказав, коли земне життя Штефана Дзвінчука ся скінчить. Дзвінку з собою візьму, її хоч як не лишать у спокої.

— А Єлена? Вона ж як?

— Сам видів: слаба вона зовсім. Сама жити не хоче потому, як синок помер. А Дзвінка най ще пожиє. Тепер слухай: завтра я до Космача сам піду, один. То моє діло, і я його сам до кінця доведу.

— Не дурій уже зовсім, Олексо! — мовив Баюрак. — Хлопці хай лишаються. А я з тобою піду. Спробуй, нажени.

— Та наженеш тебе! Гляди!

Ляснув ватажок давнього побратима по плечу, рушили вони далі.

Місяць освітлював їм шлях.

Тієї глухої серпневої ночі міцно спала Дзвінка.

Штефан Дзвінчук лежав біля жінки з розплющеними очима. Поруч, тільки руку простягни, поклав рушницю, заряджену й готову до стрільби.

А у