Нові коментарі
У неділю у 18:53
Суки где вторая часть
Серце пітьми - Джозеф Конрад
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Детективи » Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Читаємо онлайн Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха
не писав, грамот не видавав. Знаєш, як зараз постійно буває: сказано ментам когось не чіпати — і його не чіпають, хоч він триста разів бандит і гопник.

— Буває таке, — погодилася Марічка. — І не лише в Києві. Ось знову ти переводиш усе в політику!

— До чого тут політика? Я кажу тільки про те, що звичаї вісімнадцятого століття мало чим відрізнялися від звичаїв століття двадцять першого. Принаймні, тут, на наших землях. Хай за іншої влади. Сказав, умовно кажучи, великий начальник не чіпати такого-то — і все, слуги закону закривають очі. Коли вже зовсім притисне і доводиться ловити, дуже швидко відпускають.

Марічка підсмикнула нижній краєчок футболки.

— Слухай, ти вважаєш Довбуша гопником?

— Оп-па! Звідки ти це взяла! — Олекса аж підхопився з ліжника.

— Щойно сам же сказав: Довбуша та його ватагу жандарми отримали неофіційний наказ не чіпати, так само, як нині поліція має наказ не чіпати гопників. Ти порівняв народного героя з гопником?

— Тьфу! Ти надто буквально все сприйняла! Я приклад навів, розумієш? Ну, хай він невдалий, цей приклад… Беру гопників назад. Просто тепер не знаю, яка може бути аналогія…

— Не шукав би сумнівних схожостей! — у голосі Марічки бринькнули повчальні нотки. — Краще далі говори, цікаво ж.

— Між іншим, справді цікаво, якщо спробувати розібратися й копнути глибше, — погодився Олекса, зіпершись на лікоть. — Значить, реально існувала така, гм, політична ситуація. Воєвода Юзеф Потоцький шукав союзу з Францією в обхід Росії, із якою в Польщі була ніби вічна дружба. Аби почуватися впевненіше, не хотів дратувати українців, Гетьманщину. Саме тому на дійства Довбуша поки заплющувалися очі тодішньої тутешньої влади. Шляхту це бісило, але вдіяти вони нічого не могли.

— Сам же кажеш — думали, як би прибрати ненависного опришка чужими руками…

— Думали, вірно. Тобто, могли думати. Так чи інакше, шукали варіанти. Бог його знає, чи довго б це тягнулося і чим би, зрештою, скінчилося, аби не сталося трагедії. Яка навіть тоді була зафіксована кримінальною поліцією, після чого стала надбанням реальної історії. На мою думку, трагедія сталася б так чи інакше. Просто хід подій прискорила та обставина, що в шляхтичів від власної безпорадності, як нині кажуть, зривало дах. Ну а в житті самого Довбуша та страшна подія стала воістину переломним моментом…

IV

У маєтку пана Золотницького того вечора гуляли шляхтичі.

Господиня, пані Малгожата Золотницька, попервах сама виходила до гостей, навіть сідала з ними за стіл. Та згодом гульки стали частими, набували, як на її погляд, дедалі непристойніших форм, і пані просто не хотіла й не могла вже того терпіти. Так було й цього разу: зі стриманою ввічливістю привітавши чоловікових друзів, послалася на головний біль та пішла в свої покої. Туди ж покоївка принесла пані Малгожаті порошки та склянку з водою.

— Доктор сказав, що від цього спеціального порошку пані спатиме, мов дитина, — зазначила служниця.

— Було б дуже добре, аби так, — зітхнула пані. — Бо всю минулу ніч не могла заснути — тепер вони святкують одужання мого чоловіка. А раніше приходили підтримувати, коли хворів.

— Вибачте за зухвалість, але…

Пані Малгожата суворо зиркнула на свою покоївку.

— Що таке?

— Панові Богуславу, здається, останнім часом усе одно, що святкувати…

— А то вже не твоя справа, дівко! — піднесла голос пані. — Святкує, але без особливої радості. Лиши мене. І не пускай туди, до зали, мою дитину — рано йому ще бачити подібне свинство.

Незабаром після того, як покоївка пішла, більше не насмілившись нічого сказати, пані Золотницька заснула міцним сном, прийнявши порошки.

Хто знає. Може б, краще їй не треба було спати тієї ночі. Раптом її втручання щось би зупинило…

Розгул шляхтичів справді набув уже зовсім непристойних форм.

Заремба, впившись до напівпритомного стану, почав смикати за рукав такого самого п’яного шляхтича, чиє ім’я раптом забув.

— Я п-прошу ув-ваги… Я п-прошу ув-ваги! — не вгавав Заремба.

— Тримайся міцно! — гарикнув такий самий п’яний шляхтич. — Пив, як канарок, а впився як…

Не докінчив фрази — враз задумався, шукаючи порівняння для свого п’яного товариша. Думаючи, він почав сильно трясти головою.

— Це я пив, як канарок? — запитав тим часом Заремба.

— Почекай. Коли в нас буде день святого…

Шляхтич знову не договорив фразу, почав мовчки хитатися з боку в бік, загубивши думку.

— Зараз я покажу тобі… — забубонів Заремба. — Покажу… Ти бач, канарок… Покажу одну старопольську штуку!

Скинувши з найближчої до себе лавки якогось іншого п’яного всмерть шляхтича, сам уклався на неї горілиць, заволав:

— Рурку! Несіть сюди рурку!

До них, хитаючись, підсунув Фількевич.

— Я вимагаю рурку! — вперто вів своєї Заремба.

— Ні! — заперечив Фількевич. — Таку штуку проробляв мій дід у палаці твого діда! І мій дід через рурку вливав у себе більше вина, ніж твій дід! Так він на заклад виграв коня!

— А я не буду вигравати коня! Я доведу цьому… цьому… Лійку мені!

— Вина мені! — загорлав своєю чергою Фількевич.

До зали на поклик панів забігла служниця Іванна, молода гуцулка. Вона, намагаючись не дивитися на шляхетне свинство, швидко поставила на стіл великий глек із вином. Почувши вимогу Заремби, служниця зробила рух у бік шляхтича. Та раптом зі свого місця в голові стола її гукнув п’яний Золотницький.

— Іванно! Стій! Неси вино сюди!

Шляхтичі стихли та завмерли, як один. Глянули на пана Золотницького. Справді, з усіх присутніх він виглядав найтверезішим. Та це було оманливе враження: він просто стояв прямо, не хитався, дивився перед собою скляним поглядом, руки витягнув та розчепірив пальці.

— Якщо сьогодні буде дощ, то потім сорок днів не можна… не можна…

Це бубонів своє п’яний шляхтич, котрий намагався сперечатися з Зарембою і, схоже, перебував зараз думками зовсім у інших світах. Знову втративши думку, він закрутив головою, кліпнув очима. Решта гостей мовчала — надто різко віддав свій наказ Золотницький. Служниця Іванна тим часом принесла панові глек з вином. Та він не спішив його брати — далі стояв, простягнувши перед собою праву руку.

— Зараз я теж покажу вам одну старопольську штуку, панове! — вигукнув раптом на всю силу легенів. — Кубок мені!

Шляхтичі, котрі ще в змозі були триматися на ногах, вибухнули п’яними криками, передчуваючи неабияку розвагу. Іванна принишкла з глечиком вина в руках, не знаючи, що робити. Виглядало, ніби пани про неї забули. Та Золотницький враз підступив до жінки, вхопив за руку, шарпнув до стіни.

— Зараз буде стара лицарська забава!

П’яні гості знов ревонули. Золотницький забрав у служниці глечик, штовхнув Іванну

Відгуки про книгу Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: