Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон
Я пройшов перший поверх, поминув другий. Перед дверима в зелений коридор став і прислухався. Ні звуку, тільки кров шуміла у вухах. Я підступив ближче. Відчинив двері і зайшов. Тут панувала ще чорніша темрява, ніж на сходах, де хоч вікна пропускали тьмяний відсвіт нічного неба. Жива, рухлива темрява. У ній відчувалося щось лихе.
Фантазії, нервово подумав я і повільно рушив уперед, раз у раз торкаючись рукою стіни.
Раптом я наткнувся на щось кінчиками пальців. Двері Андерса, вирішив я і помацав рукою. Відчув під пальцями опуклі літери, дійшов до кінця дверей і намацав наступні. Це були двері Карін. Я знайшов ручку і натиснув. Сторож забув замкнути. Двері відчинились.
«А що, як не сторож? — подумав я. — Що, як убивця вже встиг повернутись, почув мою ходу й бачив, як відчинялися двері? Може, він уже тут, причаївся в темряві? І ладен на все. Він же вбив людину, і лише випадок урятував Карін від смерті. Може, її пишне волосся…»
Ніхто в кабінеті не зачаївся, і нічого не сталося. Я підійшов до письмового столу й викрутив лампочку з настільної лампи, щоб йому довелося скористатись кишеньковим ліхтариком або сірниками. Тоді він навряд чи помітить мене в моєму примітивному сховищі, і я матиму час на роздуми.
Канапа стояла під стіною. Я відсунув на півметра один кінець. Тепер, присівши, можна було дивитись, самому лишаючись непомітним.
Загалом, мабуть, смішно тут стовбичити. Якщо злочинець знав, чого приходив, він уже взяв потрібний йому документ. Я почав сумніватися, чи так це хитро придумано — провести ніч у темряві за канапою в безлюдному, тихому музеї. Піду-но я краще додому, а по дорозі зазирну до Карін. Нічного візиту не буде, напевне, він забрав усе, що йому треба.
Проте далі в своїх роздумах я не посунувся, бо двері прочинились дуже тихо й дуже обережно.
XXVII
Та враз двері застигли. Зупинились на півдорозі. Так, наче він передумав. Блиснув промінь світла від ліхтарика. Ковзнув у кімнату. Пробіг по столу. Майнув по стінах. Перекинувся на канапу і врешті зупинився на друкарській машинці.
Я сидів навпочіпки, із затерплими ногами, в роті у мене пересохло, а серце так калатало, аж я боявся, що він почує. Він повільно зайшов у кімнату, обережно зачинив за собою дворі. Але верхнього світла не вмикав, розуміючи, мабуть, що люди в патрульних машинах на вулиці можуть зацікавитися, чому це одне вікно на фасаді освітлене.
Я не міг роздивитися того, хто увійшов. Бачив лише його тінь. Неможливо було навіть визначити, чоловік це чи жінка. Та я відчував, що це чоловік. І чоловік, якого я добре знаю.
Він сів на стілець, що стояв біля письмового столу, й поклав ліхтарик на машинку, щоб освітлювати папери. Потім узяв стосик документів і став повільно переглядати їх.
Я розрахував правильно. Він вернувся по те, чого не встиг узяти, коли застав тут Карін. Але як діяти тепер? Про це я не подумав.
Так я й сидів, причаївшись за канапою. А поряд, за столом, сидів убивця, ладний на все. Він не дозволить, щоб хтось став йому на дорозі тепер, коли він майже біля мети, коли його задум майже здійснився. Єдиний мій шанс полягав у тому, щоб одурити його. Переконати, ніби ще кілька чоловік знають про те, про що знав я, отож убивати мене йому невигідно. Все одно його схоплять.
— Бенгте, — тихо озвався я.
Він здригнувся, погасив ліхтарик. Сидів не рухаючись.
— Я все знаю, провадив я. — Поліція теж.
Темний силует у сірому квадраті вікна лишався німим і нерухомим.
— Я знаю, ви ненавидите Андерса, ви йому заздрите. Він — здібний, дотепний, чарівливий. Його люблять жінки, він подобається чоловікам. Він швидко зробив кар'єру. Пише книжки, має науковий ступінь, його знають і за кордоном як серйозного фахівця. А ви всього цього позбавлені. У вас нічого немає. Ви — похмурий, невдоволений, брутальний. Без грошей і весь у боргах. Не дуже ведеться вам і з науковою кар'єрою. Ви тільки асистент, хоча Андерс старший за вас усього на десять років. А тепер він стане директором музею, що не поліпшує ваших перспектив на майбутнє. Я пам'ятаю одну з наших перших зустрічей. Ви тоді назвали Андерса кар'єристом і підлабузником. І сказали, що так йому й треба, — маючи на увазі крадіжку.
Він усе ще мовчав і не ворушився. А я вів далі, намагаючись виграти час. Адже сторожі іноді роблять обхід і в адміністративній частині музею.
— І ось ви зв'язуєтеся зі Скіпкою. Він частенько крутився у вас у музеї. Ви знали, що він позичає гроші й вельми охоче вдалися до його послуг. Ви купили собі літній будиночок і машину. Мабуть, і з боргами за навчання розрахувалися. Бо Скіпка був щедрий. І на позички, і на відсотки. Але то була щедрість, яка оплачується не тільки погашенням боргових розписок. Вона вимагає й зовсім іншої віддяки. Хіба не так?
Від письмового стола — ні звуку.
— Скіпка мав свої причини для такої щедрості. Йому потрібен був помічник, ось він його й купив. Того, хто мав виконати його доручення вельми делікатного характеру. Вкрасти корону, скіпетр та державу короля Еріка. Цей чоловік мав доступ до ключів і планів музею. Знав систему сигналізації, підготував схованку. І знаєте, що я думаю? Я думаю, що в тій схованці сиділи ви. Бо ви єдиний, у кого немає алібі на різдвяну ніч. Решта були вдома і відповіли
