Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха
Двері обережно прочинилися й всередину спершу зазирнув, потім — ступив невисокий лисуватий пан у колись модному, та все ще добротному пальті з верблюжої шерсті. Воно, як і чорні штани, висіло на ньому, ніби чоловік убирався в чуже. Хоча насправді він лише схуднув. Збитки, що довелося терпіти під час війни, лишили від домовласника Веслава Зінгера менше половини.
— Дозвольте?
— О, ви ж зайшли, — сказав Клим, а Шацький, який десять років тому познайомив їх та висватав Зінгеру пожильця, підвівся й кивнув, вітаючись.
— Даруйте, що потурбував вас тут, пане Кошовий. Але вас простіше застати в конторі, ніж удома. Й потім, говорити про певні речі з пані Магдою навряд чи доцільно.
— Вам ні про що не вдасться переговорити з пані Магдою, — відрізав Клим. — Вона буває вдома ще рідше, ніж я. Часом навіть ночує в лікарні. Коли приходить з ночі, то спить майже весь день.
— Та я й не хочу її турбувати.
— Ви добре прийшли. Поки тут не почався звичний уже Содом із Гоморрою, прошу сідати. Кави?
— З задоволенням.
Клим схрестив погляд із Шацьким. Зварено було на дві чашечки, тож комусь із них доведеться терпіти. Швидко прийнявши рішення, Кошовий як гостинний господар налив спершу Йозефу, потім — Зінгеру, а сам примостився за столом і закурив.
За сигарами сумував досі, і час від часу випадала нагода роздобути щось добре. Проте французькі «Gauloises» все одно продавалися вільніше, тож Клим остаточно покінчив з останньою довоєнною примхою, вдовольняючись міцним ядучим народним куривом замість духмяного аристократичного. До одягу так само почав ставитися легше. Після кількарічного періоду відмови від гоління знову старанно вишкрібав щоки й підборіддя, волосся Магда взялася підстригати йому при потребі сама, а вуса лишив густими, лиш підрізав манікюрними ножицями.
Лиш вони тепер нагадували сорокарічному Кошовому того, кого побачив у дзеркалі ванної кімнати десять років тому, коли вперше переступив поріг квартири на Личаківській, де жив досі.
— Нам заважатимуть, може, навіть дуже скоро. Тож давайте без ваших звичних передмов, — сказав, пустивши дим під стелю. — Мені цікаво й приємно поговорити з вами, пане Зінгере, за інших обставин. Та маєте розуміти...
— Ой, пане Кошовий, передмову говорите саме ви! — пурхнув той, пошукав, куди сісти, примостився на рипучому віденському стільці й вільною від кави рукою зняв капелюха, відкривши очам ярмулку, схожу на чернечу тонзуру. — Ми давно знаємо один про одного, що ділові люди. Тож я з діловою пропозицією.
— Навряд чи зараз зможу допомогти в справах. Але дякую за довіру. Кажіть.
Ковтнувши кави, Зінгер зиркнув на Шацького.
— Заважаю? — спитав Йозеф.
— Та будьте вже, куди від вас дітися. Я й забув, що ви, пане Шацький, причетні до всього у Львові.
— То колись, пане Зінгере, половина Львова знала Шацького, іншу половину знав він.
— Та не прибідняйтеся. Свій знаменитий ніс досі тримаєте по вітру.
— Ми тут обговорюємо ніс Шацького? — манера домовласника ходити колами дратувала Клима постійно.
— Все-все, перепрошую шановне панство, — Зінгер зробив ще ковток. — Нема в мене секретів. Я, ви знаєте, людина пряма. І кажу прямо: не маю зиску від пожильців.
Клим закашлявся, поперхнувшись димом.
— Нічого нового. Світ міняється — ви ні. Про те, що не є пожильцем вашої мрії, чую стільки, скільки орендую апартаменти.
— Ви заборгували мені багато.
— Коли є нагода, я все покриваю.
— Не все.
— Гаразд, частково. Що можу.
Обережно примостивши каву на коліні, Зінгер примостив капелюха на друге, витягнув з кишені пальта хустку, витер спітніле чоло.
— Дива трапляються, пане Кошовий. Весь цей час ви були чи не найгіршим моїм пожильцем. Згоден, так було не завжди. Ви переживали кращі часи, тоді надходження від вас ставали регулярними, я не нагадував вам, не набридав. Ви також не можете закинути, що я терпів тривалі затримки й виявляв небачену толерантність.
— Таку вже й небачену... Але гаразд, так. Згоден. До чого ви ведете?
— До дива, прошу пана. Виявляється, той, кого я вважав найгіршим, сьогодні чи не найкращий, найсумлінніший. Ви хоча б не забуваєте про борги й не так давно сплатили за те, що мали весною. Інші ваші сусіди саботують. Частина, як ви знаєте, розбіглася ще на початку війни. Ті, хто лишився, тепер втратили службу, поволі розпродали все й залишки хочуть витратити, тікаючи до Відня, Парижа, Берліна, Праги, хто куди.
— Не від гарного життя.
— Я не дорікаю, пане Кошовий. Бо сам хочу тікати. Назвав би це від’їздом, зміною місця, еміграцією... Та давайте вже говорити, як є.
Кошовий і Шацький перезирнулися.
— То матимемо іншого домовласника?
— О! — Зінгер багатозначно підніс пальця вгору, одним ковтком допив каву. — Про це я й хочу поговорити.
— До чого тут я? Хочете продати мені вашу справу?
— Ви не купите, — гмикнув Зінгер. — Але маєте всі можливості допомогти мені знайти гарного покупця.
Шацький поцмокав губами, та промовчав.
— Звідки я вам його візьму? — щиро здивувався Клим. — Я не фокусник, не витягатиму живого кроля з порожнього циліндра. Ви взагалі перебільшуєте мої дуже скромні можливості.
— Отут буду сперечатися, — Зінгер знову витер лице й лоба. — У Львові тільки й чути про неабияку активність вашої української громади. У вас гарні стосунки з усіма гілками влади. Та ви й не від того, аби цю владу перебрати, бодай частину. Тож вплив маєте. Де вплив, там вигідні знайомства. Невже ніхто не захоче отримати прибутковий будинок у центральній частині Львова?
— Ви ж щойно сказали — прибутків там нема.
— Та будуть! — вигукнув Зінгер. — Мудра людина мала б відчути свою вигоду! Війна йде до кінця, пане Кошовий! Я ж читаю в газетах про мирні угоди! Всі почали домовлятися з усіма! Львів за таких умов скоро поверне собі статус, який мав. А то й підвищить його!
— Ваші б слова та Бог почув, — гмикнув Клим. — Але чому ж, коли перспективи блискучі, ви не хочете дочекатися благословенних часів?
— Пані Зінгерова хворіє, — просто відповів він. — Хочу вивезти її звідси на лікування. Подалі від тутешніх злиднів. Для цього, самі знаєте, потрібні гроші. Чималі.
— Чималих ви зараз не отримаєте.
— Згоден на будь-які! — тут же вигукнув він. — Звісно, в розумних межах,
