Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон
— Так і є, — швидко сказав Валентен. — А далеко звідси той луг?
— Якщо підете зараз навпростець, то хвилин за п'ятнадцять дійдете, — відповіла жінка. — До самого входу вийдете.
Валентен вискочив із крамниці й помчав уперед. Полісмени неохоче почимчикували за ним.
Вузькі вулиці лежали в тіні будинків, тож, опинившись на великому пустирі просто неба, переслідувачі здивувалися, що сутінки ще такі прозорі й світлі. Ідеально кругла синювато-зелена небесна баня відсвічувала золотом поміж чорних дерев у темно-бузковій далині. Зелені сутінки швидко густішали, і в небі проступали поодинокі кристалики зірок. Останній промінь сонця осявав, мов золото, пагорби Гемстеда та улюблену лондонцями низину, що йменується Долиною Здоров’я. Відпочивальники ще не зовсім розбрелися — на лавочках проглядалися розпливчасті силуети пар, то там, то там було чути, як на гойдалках пищать дівчата. Велич небес зростала, огортаючи темрявою неосяжну людську брутальність. І, споглядаючи згори на луг, Валентен урешті побачив те, що шукав.
Серед темних групок, що потроху розходилися, детектив помітив одну пару, що була чорніша від інших. Ці люди трималися разом. Одягнені у чорні сутани, вони йшли вдалину, здаючись не більшими від мурашок, але Валентен побачив, що одна з постатей набагато нижча від іншої. Хоча високий йшов смиренно, не привертаючи до себе уваги, як личить ученому, видно було, що у ньому більш як шість футів. Валентен стиснув зуби і кинувся вперед, нетерпляче крутячи ціпок. Коли відстань скоротилася і двох у чорному стало видно, як у мікроскоп, він зауважив ще одну цікавинку, яка здивувала його та якої, водночас, він не очікував. Ким би не був високий, маленького Валентен упізнав: то був його супутник з гарвічського[4] потяга, незграбний священик з Ессексу, якому він порадив ретельніше приглядати за своїми пакунками.
Поки що все складалося так, як треба, добігало кінця і піддавалося розумінню. Зробивши зранку запит, детектив дізнався, що якийсь Браун з Ессексу везе до Лондона срібний, прикрашений сапфірами хрест — дорогоцінну реліквію, яку покажуть іноземному кліру під час конгресу. Це була, звичайно, та «срібна річ із синіми камінчиками», а отець Браун, без сумніву, був тим незграбним священиком з потяга. Не було нічого дивного в тому, що про те, що знав Валентен, міг довідатися і Фламбо — Фламбо завжди умів про все довідуватися. Звичайно, нічого доброго в тому, що грабіжник почув про хрест не було, очевидно, що він захотів його вкрасти — адже це найпростіше, що могло прийти йому в голову. І вже зовсім природно, що Фламбо легко обвів навколо пальця таку недоумкувату вівцю, як цей чоловік з пакунками і парасолькою. Таку людину будь-хто міг би заманити хоч на Північний полюс, отож Фламбо — блискучому актору, переодягненому у священика, — нічого не вартувало затягти його на цей луг. Поки що все в цьому злочині було зрозуміло. Детектив розміркував про безпорадність священика, жаліючи його, і мало не почав зневажати Фламбо за вибір настільки довірливої жертви. Але коли Валентен думав про все, що сталося, що привело до перемоги вигадливого Фламбо, його мозок не знаходив найменшого пояснення. Де зв'язок між викраденням хреста з сапфірами і плямою супу на шпалерах? До чого тут переплутані цінники на горіхах і мандаринах? А плата наперед за розбите вікно? Він дійшов до кінця переслідування, але упустив середину. Іноді, хоча й рідко, Валентен помилявся й упускав злочинця, однак ключ до розв'язки він знаходив завжди. Зараз він наздоганяв злочинця, але ключа у нього не було.
Священики повзли по зеленому схилу пагорба, немов чорні мухи. Судячи з усього, вони розмовляли, не помічаючи, куди йдуть, а йшли вони у найбезлюдніший і найтихіший закуток долини. Переслідувачам довелося вдатися до поведінки притаманної мисливцям, що підкрадаються до дичини: вони перебігали від дерева до дерева, скрадалися і навіть повзли у густій траві. Завдяки цим незграбним маневрам підійшли зовсім близько до дичини і навіть уже чули голоси, але слів розібрати не могли, окрім слова «розум», яке раз у раз повторював високий, майже дитячий голос. Раптом шлях їм перегородили урвище, краї котрого заросли чагарником. Вони втратили слід і блукали хвилин десять, поки, обігнувши гребінь круглого, як купол, пагорба, не побачили у променях призахідного сонця чарівну картину. Під деревом стояла стара, усіма забута дерев'яна лавка; на ній сиділи, серйозно розмовляючи, два священики. Прекрасні зелені й золоті фарби ще проглядалися на темному обрії, синьо-зелена небесна баня ставала зелено-синьою, а зірки виблискували яскраво, неначе великі діаманти. Валентен мовчки подав знак своїм помічникам, підкрався до великого гіллястого дерева і, стоячи там у повній тиші, почув нарешті, про що говорили дивні священнослужителі.
Детектив слухав хвилину-другу, і демон сумніву охопив його. А що, коли він даремно затягнув англійських полісменів у дальній закуток нічного парку із цим завданням — це було не розумніше, ніж шукати голку в сіні? Священики розмовляли саме так, як вони і повинні розмовляти: благочестиво, статечно, учено. Їхня бесіда стосувалася найсвященніших таємниць богослів’я, які тільки можна собі уявити. Маленький, котрий з Ессексу, говорив простіше, звернувши кругле обличчя до сяючих зірок. Високий сидів, опустивши голову, наче вважав, що негідний глянути на них. Однак невиннішу бесіду навряд чи можна було почути у білій італійській обителі чи у чорному іспанському соборі.
Перше, що Валентен почув, — це було закінчення фрази отця Брауна:
— …те, що мали на увазі середньовічні схоласти, коли говорили про непохитність небес.
Високий священик кивнув схиленою головою і сказав:
— Так, безбожники закликають тепер до розуму. Але хто, дивлячись на ці міріади світів, не відчує, що там, над нами, можуть існувати світи,
