Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

— Знаєте, — привітно промовив він, — а в цьому саду немає жодних воріт, і жодної хвіртки.

Валентен насупив чорні брови, як це робив завжди, коли бачив священицьку сутану. Але мав достатньо здорового глузду, аби визнати доречність зробленого священиком зауваження.

— Ви маєте рацію, — сказав Валентен. — Перш ніж ми з'ясуємо, як його вбили, нам, очевидно, доведеться з'ясувати, як він сюди потрапив. Отож, послухайте мене, добродії. Давайте — без упередженого ставлення до моєї посади та обов'язків — усі погодимося, що буде краще, якщо деякі відомі імена не фігуруватимуть у цій справі. Адже серед гостей є леді, джентльмени і навіть іноземний посол. Якщо вже мусимо назвати це злочином, то його необхідно розслідувати як злочин. Але наразі я маю змогу приймати рішення на власний розсуд. Я шеф поліції й настільки публічна особа, що можу собі дозволити, діяти в приватному порядку. Дозвольте мені спершу зняти підозри з кожного із моїх гостей, а тоді вже викликати своїх людей для подальших пошуків. Панове, покладаюся на вашу честь і прошу усіх вас не покидати цей будинок до завтрашнього полудня; спалень є вдосталь для всіх. Саймоне, гадаю, ви знаєте, де знайти мого слугу Айвена, — у вестибюлі при вході; він — моя довірена особа. Скажіть йому, щоб залишив замість себе іншого слугу на сторожі, а сам негайно прибув до мене. Лорде Гелловей, ви, звичайно, найкраще зумієте повідомити наших дам про те, що трапилося, і при цьому запобігти паніці. Адже вони також мають залишитися. Отець Браун і я пильнуватимемо тіло жертви.

Коли у Валентені прокинувся командир, усі послухалися його, немов солдати військову сурму. Доктор Саймон дістався арсеналу зброї й передав Айвену, цьому приватному детективу на службі у відомого шефа поліції, розпорядження господаря. Гелловей пішов до вітальні й повідомив жахливі новини досить тактовно — так, що коли там зібралася компанія, дами вже оговталися і встигли заспокоїтися. Тим часом незламний священик і незламний атеїст стояли, відповідно, у головах і в ногах застиглого під місячним світлом небіжчика, неначе символічні пам’ятники двох філософських концепцій смерті.

Айвен, довірена особа зі шрамом і вусами, гарматним ядром вилетів з будинку і, як собака до свого власника, помчав через галявину до Валентена. Його синюшне обличчя оживляло передчуття свіженької детективної справи, і він з дещо хамуватою запопадливістю попросив у свого хазяїна дозволу на дослідження останків.

— Так, оглянь їх, Айвене, якщо бажаєш, — сказав йому Валентен, — але не барися. Нам треба йти до будинку та детально все обговорити.

Айвен звів на нього погляд і раптом опустив голову.

— Ого, — він поперхнувся, — ні, цього не може бути. Пане, ви знаєте цю людину?

— Ні, — байдуже відповів Валентен, — але нам краще зайти до будинку.

Вони взяли труп і перенесли на диван у кабінеті, а тоді разом пішли до вітальні.

Детектив спокійно і без жодних вагань всівся у крісло за столом, його очі випромінювали сталевий погляд судді на судовому процесі. Він щось швидко занотував на папері, а тоді лаконічно запитав:

— Чи всі тут?

— Немає пана Брейна, — сказала герцогиня Мон-Сен-Мішель, роззираючись довкола.

— Так, — підтвердив хрипким і різким голосом лорд Гелловей. — І, здається, немає також пана Ніла О'Браєна, хоча я бачив, як той джентльмен прогулювався садом саме тоді, коли труп був ще теплим.

— Айвене, — сказав детектив, — приведіть сюди коменданта О’Браєна і пана Брейна. Пан Брейн, очевидно, докурює сигару в їдальні, а комендант О’Браєн, мабуть, походжає туди-сюди оранжереєю. Хоча, я в цьому не певен.

Вірний слуга метнувся з кімнати, і перш ніж хтось встиг поворухнутися чи щось промовити, Валентен уже вів далі із суто військовим поспіхом:

— Усім присутнім тут відомо, що в саду було знайдено труп, голова якого була відокремлена від тулуба. Докторе Саймон, ви щойно завершили його огляд. Чи не вважаєте, що для того, щоб так перерізати людині горло, необхідно мати страшенну силу? Чи, можливо, для цього було достатньо лише дуже гострого ножа?

— Мушу сказати, що це ніяк не можна було вчинити ножем, — відповів зблідлий доктор.

— А як ви гадаєте, — вів далі Валентен, — яким знаряддям можна було це скоїти?

— Враховуючи сучасні можливості, мені важко відповісти достеменно, — страдницьки звів брови доктор. — Не так легко перерізати шию, навіть маючи силу, а тут це було зроблено дуже вправно. Це можна було вчинити бойовою сокирою, палашем ката або й стародавнім дворучним мечем.

— Боже, — майже істерично вигукнула герцогиня, — але ж тут нема ні дворучних мечів, ні бойових сокир.

Валентен усе ще був зайнятий аркушем паперу, що лежав перед ним, і промовив, щось швидко занотовуючи:

— А скажіть-но мені, чи можна було це зробити довгою французькою кавалерійською шаблею?

У цей час почулося гупання у двері, від якого — з не зовсім зрозумілих причин — в усіх кров застигла в жилах, немов би це було гупання у браму Макбета. Серед навислої тиші доктор Саймон усе ж спромігся на відповідь:

— Шаблею? Думаю, що нею це можна було зробити.

— Дякую, — сказав Валентен. — Увійдіть, Айвене.

Вірний Айвен відчинив двері й пропустив у кімнату коменданта Ніла О’Браєна, на якого натрапив у саду, куди той знову вийшов на прогулянку.

Ірландський офіцер спинився на порозі, збентежений, але зухвалий.

— Що вам від мене потрібно? —