Зрада - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Захар Іванович підвівся, зачинив скляні двері, щоб не чути криків згори, які потроху стихли.
- Той чоловік, що розповідав вам жахливі речі, його ім’я Адріян Борич?
- Значить, усе це правда?
- Власне, речі не такі вже й страхітливі, якщо подивитись на це спокійніше. Так, у Тетяни був друг, у якого вона була дуже закохана. А я був хлопець із хорошої родини. Ми обоє були з хороших родин. І все могло бути більш менш, але Тетяна вирішила поновити зустрічі зі своїм давнім другом Адріяном Боричем, коли ви, молодий чоловіче, були немовлям. Наша спальня була на першому поверсі, там, де тепер кімната Зосі. Там, власне, досі ті самі меблі. А батьки спали нагорі. І одного разу, а може, це було й не одного разу, коли я був на нічному чергуванні у лікарні, Тетяна запросила Адріяна на моє місце поряд із собою. Він зайшов через вікно…
Вiдтоді минуло на півроку менше років, ніж зараз є вам. І коли стільки років минуло, я можу зрозуміти молодий авантюризм… Для мене все давно забулося, нічого не болить. І я навіть можу зрозуміти Тетяну. Моя мати й тоді мала дуже важкий характер. Погана свекруха може викликати у жінки бажання зрадити її сина, як і погана теща, відповідно… Але Тетяна, як би це сказати… порушила… культуру зради.
- А хіба у зради є культура? - Є, мабуть. Вона привела коханця, до речі, досить таки препаскудну особу, - я мав нагоду зустрічатися з ним пізніше, він елементарно обкрадав жінок, які від нього мліли, - вона привела його на шлюбне ложе. Якби я зраджував, я знайшов би для того інше місце. А вона це робила прямо по ряд із немовлям! Моя мати почула любовні крики, яких ніколи не чулося з нашої спальні, до того ж, я був на нічному чергуванні, я вже казав про це. Я знаю свою матір, це справді дуже важка людина. Але хіба я міг її судити за те, що вона, схопивши каструлю з узваром, увірвалася до спальні і вилила всю каструлю прямо на голову тим коханцям!?
- Тобто це сталося не тому, що мати покинула невипрану пелюшку?
- За невипрану пелюшку моя мати могла би вилаяти її зранку, але вриватися до спальні, тим більше, якби вона там була зі мною, вона б не стала, принаймні, щоб не турбувати мене.
- Коли моя мати вперше розповіла мені про ті сухофрук ти, до речі, вона це зробила у ніч після смерті дуже дорогої мені людини, мене здивувало безглуздя цієї акції. Я весь час думав про сухофрукти з узвару на подушці. Вони снилися мені! Я мало не щоранку перевіряв, чи не мокра подушка, чи немає груш і яблук під подушкою. А тут з’явився цей Адріян.
- Колись я дав слово вашій матері, що заради вас берег тиму цю таємницю, нікому не розповідатиму про достеменну причину нашого розлучення. А вона не матиме до мене ніяких претензій. Я дотримав слова. А моя мати, коли Тетяна років двадцять тому зібралася заміж за одного лікаря, розповіла йому про все. От за це я її засуджую. Я її просив цього не робити. Звичайно, Бог нам усім суддя. Може, мені й не слід було порушувати слово, дане двадцять сім років тому. Але Адріян одначе все вже розповів.
- Я вам дуже вдячний, Захаре Івановичу. Дуже вдячний.
А тепер я хотів би переговорити з бабою Зосею. Я її шукав і не сподівався відшукати. Ви мені дозволите?
Баба Зося знову зайшла до вітальні.
- Впала на підлогу. Треба піднімати.
- З вами дуже хоче поспілкуватися цей молодий пан. До речі, це мій син. Поговоріть із ним, а я справлюся сам. Робіть так, як я сказав, Зосю!
Баба Зося завела Женика до своєї кімнати. Через це вікно, на це ліжко лазив до матері Адріян Борич. Так і хочеться перевірити, чи не залишилося на подушці сухофруктів з узвару.
- Сідайте, як ви прийшли до мене. Я від вас не ховалась.
Просто мені запропонували роботу тут. Тут краще, ніж у лікарні.
- А на Подолі у Раєвського вам було добре?
- Бувало й гірше. Він мене взяв, коли пішла з дому його дочка, тобто коли звільнилася кімната. Бо я йшла до тих, хто хоч якийсь куток давав. А тут ціла кімната. Не така тепла, як тут. А чого ви питаєте про ґенерала?
- А ви пом’ятаєте ту жінку, яка померла в лікарні?
- Я все пам’ятаю. Те, що було шістдесят років тому, пам’ятаю. А оце зараз, там де завідуюча Ольга Павлівна? Та то я ж її знайшла мертвою!
- Скажіть, ви спали у тій палаті, де лежала Вероніка?
- Я спочатку там лягла спати, а потім не спалося, і я вийшла. Там було дуже душно, і та, друга, Поліна, дуже хропла. Я вляглася на топчані в коридорі. Я знаю, про що ви хочете спитати. Десь між ніччю й ранком до палати зайшла жінка в білому халаті. Не тамтешня врач, я там усіх знала.
Але йшла впевнено, наче врач. Вона дуже скоро вийшла з тої палати і щось поклала в целофановий пакет, мабуть, використаний шприц. І пішла до ординаторської. А потім, коли вашу Вероніку знайшли мертвою, синьою, я розказала Ользі Павлівні про ту жінку. А вона нічого на те не сказала.
Я кажу: як знаєте. Я вам сказала, бо я на вас працюю. На кого я тільки не працювала! Скоро вже працюватиму на чорта в пеклі! І там свого дому не буде!
- Зосю, а ви б упізнали ту жінку?
- Ту, яка вночі заходила до палати? Впізнала б! Але підтвердити десь я не можу! Мене вже багато разів просили, бо я багато темних діл бачила. Тому й сама така чорна. В мене нема паспорта! Мене нема! Нема баби Зосі! Для окремих людей баба Зося є. А для держави її нема!
- Але мені, окремій людині,
