Зрада - Євгенія Анатоліївна Кононенко
- Женику, я хотіла тобі сказати одне: якщо хтось незнайомий…
- Якщо до мене на вулиці підійде незнайомий дядя…
- Дослухай мене! Якщо тобі щось говоритимуть про мене…
- Мамо, я разом із твоїм молоком всотав огиду до шантажу і наклепництва. А також до сухофруктів з узвару.
Можеш не хвилюватися! А тепер я хочу спати. На добраніч.
Вечеряти не буду. Після вистави був фуршет.
Женик не заснув уночі. Він вперше такий злий на матір.
Вона перегинає палицю зі своєю материнською турботою. І, хоча він і живе на її гроші, все одно вона не може так глибоко втручатися в його духовне життя. Вперше в житті в нього виникло бажання піти й десь заробити грошей. Фінал п’єси їй не сподобався! Ну, то в житейському театрі («Життя - театр») буде зіграно щось таке, що не сподобається ще більше. Чи не підходив до нього чужий дядя? От він піде й поспілкується з чужим дядею! Здається він записав його телефон на обкладинці книги Андре Глюксмана.
Наталя Никонівна і Лариса обідають у невеличкому кафе на Ярославовім Валу. Потім до них приєдналася й Вікторія, яка полюбляє пообідати з тьотею Ларисою. Наталя Никонів на припускає, що, змінений фінал у п’єсі «Дорога Зради» містить розгадку загибелі Вероніки. Аби тільки зрозуміти, чи в тому відбилися власні комплекси драматурга Євгена, чи він тільки виконав передсмертне бажання небіжчиці режисерки.
Лариса також під враженням сорока днів по Вероніці. Їй дуже сподобався змінений фінал. Вікторія розповідала, що коли у Вероніки були грипозні галюцінації, вона говорила: п’єсy треба закінчити по іншому. Фінал спектаклю змінено.
А фінал Вероніки змінити неможливо. І найсумніше, що таємницю її загибелі так і не розкрито, хоча сорок днів уже були. Аби знайти бабу Зосю, але як її знайдеш? Цих осіб без роду й племені знайти можна тільки випадково…
- Тьотю Ларисо! Наталю Никонівно! Звичайно. ми з батьком недостатньо вперто шукали істину маминої загибе лі, але ми все таки щось зробили: і Ольгу Павлівну «розкру чували», і Поліну знайшли, і ходили до кав’ярні, яку були обладнали у домі діда Івана…
- Ми туди ходили разом, - нагадує Лариса.
- Так. Але, звичайно, бабу Зосю не знайшли і не шукали, хоча Женик отримав завдання давно пошукати її через свою матінку.
- А, між іншим, що за особа його матінка? - спитала Наталя Никонівна.
- Я її бачила декілька разів, то мені вона здалася нор мальною жінкою. - І не було враження, ніби вона морально тисне на сина, керує його життям?
- В мене такого враження не було. Вона завжди поводи лась так, ніби все добре розуміє в цьому світі.
- Це ні про що не свідчить. Вона виховала дуже інфан тильного сина. Якби я могла поговорити з нею. Або принайм ні з ним. - І мама також не скаржилась, вона спілкувалася з ним, як ви розумієте, значно ближче.
- Вікторіє, - питає Наталя Никонівна, - мати ділилася з вами своїми особистими переживаннями?
- Я ніколи не лізла їй в душу, але завжди була толерант ною, коли вона дуже пізно верталася додому. Щоб потім не було ніяких претензій до мене, коли в мене буде особисте життя… Але іноді я їй говорила: мамо, невже ти не можеш знайти когось нормальнішого? - І мати ображалася на вас?
- Я можу зрозуміти Вероніку, - говорила Лариса, - в неї вже був супермаскулінний Дмитро, це цілковита проти лежність Женикові, але з ним їй теж не завжди було добре.
- Дмитро заплатив дуже дорогу ціну за свою керівну роль у родині, - поволі вимовила Наталя Никонівна, - він пожертвував улюбленою роботою науковця, перейшов працювати на обчислювальний центр, а потім і на будівницт во, щоб якомога швидше побудувати свій дім. І, можливо, підсвідомо чекав вдячної жертви і від дружини.
Для Вікторії є новиною, що батько пожертував творчою реалізацією заради достатку в родині. Хто його пхав із наукового сектору? Життя, Вікторіє, тоді було таке життя.
Звичайно, ваш батько міг працювати в науці й тулитися в аспірантському гуртожитку без перспективи отримати біль ше житло, але тоді він би не міг шанувати себе. А Вероніка, між іншим, ніколи не цікавилась тією стороною його життя.
Можливо, аби вона сказала своєму чоловікові: почекаємо з житлом, а ти не кидай науки, він не став би таким авторитар ним щодо неї.
- Він, гадаю, не ділився з Веронікою цими своїми пробле мами…
- Мама, певне, не розуміла його наукових уподобань…
- А потім він не бажав розуміти її творчих уподобань…
Чи те, що сталося між Дмитром і Веронікою, було зрадою чи просто великим непорозумінням?..
Наталя Никонівна вибачилася і пішла, не дочекавшись десерту, бо в неї на третю був клієнт. Прощаючись, вона про хала тримати її в курсі подій, пов’язаних зі смертю Вероніки.
А Лариса над вазочкою фруктового салату довго не могла забути слів психоаналітака: змінений фінал у п’єсі «Дорога Зради», цілком імовірно, містить розгадку загибелі Вериніки Раєвської. Аби тільки зрозуміти, чи в тому відбилися власні комплекси драматурга Євгена, чи він тільки виконав передсмертне бажання небіжчиці режисерки. Вероніка звільнилася від власних страхів - Дмитра вона вже більше не боялася, а своєї свекрухи Марії Степанівни, здається, не боялася ніколи. Швидше, у зміненому фіналі таки відбилися власні комплекси драматурга Євгена… Але хіба чиїсь комплекси можуть бути доказом у кримінальному розслі дуванні? Єдиний матеріальний доказ, який у них є, якого ніхто, крім неї, Лариси, не сприймає всерйоз, це телефонні дзвінки до Вікторії нібито з Блюхівки і до Дмитра нібито з лікарні…
- Віко, чи не могла б ти мені дати телефон Женика?
- Можу. а навіщо
