Маска - Володимир Лис

— Цікаво, — щиро сказала графиня Войцицька. — Але чому він так вчинив?

— Тому, милостива пані, що його предок розумів — йому або ж його роду навряд чи доведеться вже княжити у Києві. І він зробив зміну в заповіті про успадкування кольє, — пояснив Василь Петрович. — Воно могло належати якщо не дружині князя київського (про великого князя, зрозуміло, уже не йшлося), то дружині князя, який є спадкоємцем по чоловічій лінії князя, котрий колись правив у Києві. Таким чином, збереглася ілюзія, що хоч первинного заповіту великої княгині Ольги дотримуються.

— Тобто кольє належить князям Слуцьким?

— Саме так. Але позаяк цей рід наприкінці минулого століття, тобто вже позаминулого, поділився на дві гілки — білоруську і київську, то кольє тепер належить дружині Яна Слуцького — Вероніці.

— Прекрасна Вероніка, — мовби до себе промовила графиня.

— Ну, прекрасною її можна назвати хіба що умовно, — усміхнувся Слєпньов.

— Ви її бачили? — якось чисто по-жіночому спитала графиня Ядвіга.

— Так, єдиний раз на балу в губернатора з нагоди утворення Волинської губернії. Княгиня Вероніка Слуцька з’явилася на бал, прикрашена знаменитим кольє.

Полум’я свічки, яка вже догоряла перед ними на невеликому столі, раптом по-новому висвітило обличчя графині. Воно стало натхненнішим, на ньому з’явився відбиток мрійливости, наче графиня перебувала десь далеко звідси.

«Невже вона уявила себе з цим злощасним кольє?» — подумав Слєпньов, і йому стало якось не по собі від можливості такого розвитку подій, що їх він сам задумав.

— Невже ви думаєте, що Кульчинський захоче вкрасти це кольє для мене? — спитала графиня. — Хоч би якими були його почуття до мене, він, гадаю, розуміє, що таку знамениту прикрасу надягти неможливо.

— Саме так, ваша милосте, — ледь усміхнувшись, ствердно кивнув Слєпньов.

— Тоді не розумію, — сказала графиня.

— Швидше за все, він захоче його просто викупити.

— Хіба це можливо? А заповіт?

— Ох, ясновельможна пані, — ще раз дозволив собі усміхнутися Василь Петрович, тепер уже дивуючись її наївності. — Найцінніше, що тепер має князь Януш, — це прикраса дружини. Наскільки мені відомо, років п’ять тому він змушений був продати останнє своє володіння — містечко Лельковиці, назва якого нагадувала про коріння його роду. Тепер у нього зосталося два села у Київській та одне у Волинській губернії, десь біля Овруча. А в князя дві дочки на виданні, та ніхто руки не пропонує бідним. Так що все можливо, якби багатий шляхтич Кульчинський запропонував дуже добру ціну. Тільки я зроблю все, щоб цього не сталося.

Він пояснив головну частину свого плану. Зараз він поїде до князя Слуцького. Іменем даних йому повноважень, а може, й іменем самого государя він попросить князя в жодному разі не продавати прикраси. До речі, спроба вкрасти її вже була. Але князь виявився зовсім не дурнем і зробив копію кольє. Саме цю підробку років десять тому й захопив Кульчинський в образі людини в помаранчевій масці. Можна уявити собі, як кусав лікті грабіжник, який так помилився чи не вперше. Але повторного нападу не було. Може, тому, що саме тоді під час нападу на князя Сапігу його вперше поранили і він вирішив, що красти кольє — нещаслива прикмета.

— Тепер же, якщо йому відмовлять, — сказав Василь Петрович, — він спробує силою придбати коштовність. Або намагатиметься підмінити її. В обох випадках я вже про нього потурбуюся.

Так закінчилася ця розмова. Графиня Войцицька згодилася взяти участь у небезпечній операції. Наостанок Слєпньов попередив: хоч би як їй кортіло при майбутній зустрічі апелювати до почуттів Кульчинського або ж просити його звільнити чоловіка в обмін на можливу жертву (графиня зарум’яніла, і він зрозумів, що подібна думка прийшла і до її такої вродливої голівки), цього в жодному разі не можна робити. Під личиною галантного, закоханого шляхтича перед нею буде грабіжник, злочинець, розбійник, убивця, який не відає пощади, на совісті якого кров навіть не десятків, а сотень людей. Він ніколи не дарував тому, хто зриває з нього маску. Навіть тим, кого нібито любив.

— Я пам’ятатиму про чоловіка, — сказала Ядвіга Войцицька. — Не сумнівайтеся — пам’ятатиму про Юзефа і про доньку теж.

6

Пізніше у своїх мемуарах Слєпньов назве ці місяці божевільною каруселлю. Але в якийсь момент ця карусель зависла в найвищій точці, і було невідомо, чи не зірветься вона зі скреготом, який роздирає душу, вниз. Але спочатку вона крутилася доволі швидко.

Поворот перший — Слєпньов каретою княгині добирається до Ковеля, звідти поштовим диліжансом їде на Сарни, Костопіль, нарешті, добирається до Житомира.

Тут на нього чекає приємний сюрприз — у руках Конарського опинився лист якогось шляхтича Яцуби, лист, який вкривався досі пилом в архіві колишньої поліцейської управи колишнього Волинського воєводства. Згадуваний Генрик Яцуба писав про свої дивні спостереження. Наприкінці літа 1788 року він гостював у свого родича, шляхтича Якуба Пйострицького, у Брацлавському воєводстві. Одного разу він вирішив сам верхи прогулятися тамтешніми місцями. Він поїхав уздовж річки, яка вела до недалекого лісу. Зацікавившись, де ж та річка бере початок, бо від молодшого Пйострицького, сина Якуба, він чув, що там є дуже чисті джерела, де вода надзвичайно чиста, а плесо укрите дивними бульбашками, Яцуба заглибився у ліс. Джерела не знайшов, звернув із наїждженої стежини та й заблукав. Він довго шукав дорогу додому, та згодом виявив, що опинився в зовсім іншому лісі. Почувши людські голоси і сподіваючись, що йому покажуть дорогу, Яцуба спрямував коня туди, але раптом попереду нього прогриміли постріли.

Спершу він подумав, що хтось, напевне, полює, і поїхав далі. Незабаром перед його очима відкрилася невеличка галявина, де якісь люди вправлялися у стрільбі по мішенях рухомих і нерухомих, які зображали людські силуети. Яцуба хотів уже під’їхати до них, як побачив, що один чоловік на галявині вдягнув… помаранчеву маску. З лісу виїхав екіпаж, і тут почалося інсценування нападу на карету. Затаївши подих, Яцуба спостерігав за цим дивним дійством. Аж тут кінь під ним, відчувши коней, запряжених у карету, заіржав. Боячись, що його побачать, Яцуба круто повернув коня і помчав лісом. Переслідували його чи ні, він не знає. Лише під вечір знайшов дорогу і добрався до садиби пана Пйострицького. Тут він і дізнався, що сусідній ліс належить його сусідові, одному з найбагатших шляхтичів воєводства — Мечиславу Кульчинському. Коли ж він розповів родичу про те, що бачив, той злякався і попросив, щоб він ніколи про це