Маска - Володимир Лис

«Чорт, що ж робити? Хоч би вона не зомліла чого доброго», — подумав він перед тим, як почав говорити.

— Боюся засмучувати вас, тому хотів би помилитися, — почав він, повільно проціджуючи і зважуючи кожне слово. — Мені здається, що саме пан Мечислав Кульчинський і є знаменитий грабіжник у помаранчевій масці, котрий і полонив вашого чоловіка.

Вона все-таки скрикнула і затулила обличчя долонями. Всупереч своїй волі, яку він покликав на допомогу, Слєпньов також здригнувся, хоча тут-таки міцно стис зуби. Чи не покажуть йому зараз на двері? Від цих вельможних панів і панянок з їхніми спесивістю і поняттями про честь можна всього чекати.

— Боже мій, милостивий Боже, невже в цьому світі не можна нікому вірити? — прошепотіла графиня.

Але, коли вона відняла руки від обличчя, він замість сліз побачив в її очах холодний і рішучий полиск, який вразив його.

— Ви впевнені в тому, що сказали мені, пане Слєпньовський? — спитала вона без будь-якого відтінку в голосі.

— Я хотів би помилитися, кажу вам, але боюся, що так воно й є, — сказав Слєпньов. — Якщо тільки… річ у тім, що можливий ще один варіант, хоч він і не набагато ліпший.

— Кажіть, — вимовила наполегливо вона.

— Я припускаю, вельможна пані, що пан Кульчинський просто використовує грабіжника в помаранчевій масці, — сказав Василь Петрович. — Тобто той просто служить йому. Хоча це майже не міняє суті справи.

Він замовк, і тиша, яка настала після цього, була такою довгою і так лякала його, що, здавалося, роз’єднала їх — можливо, назавжди. Раптом Слєпньов явно, зримо побачив, як їдуть все ще засніженим шляхом дві карети — її і Кульчинського. Ось зупиняється одна, потім друга. Рипить під ногами сніг. Він підходить до її карети. Привабливий, вихований, ввічливий. Справжній аристократ. Пан Мечислав. Справжній дворянин, шляхтич. Він нахиляється до її руки…

— Він був таким добрим і уважним, — мовби вгадавши його думки, сказала графиня. — І там, у Петербурзі, де він так мене підтримав, і в дорозі…

— Він нічого вам… не пропонував?

Графиня здригнулася і подивилася на Слєпньова з обуренням, яке переросло в муку. Хтозна, які таємні думки відвідували цю чудову жінку довгими весняними вечорами після їхнього з паном Мечиславом спілкування.

— Ви, сподіваюся, маєте на увазі, чи не пропонував він мені руку? — спитала графиня.

— Так.

— Ні, не пропонував, але… знаєте, я відчувала, що я йому не байдужа, далеко не байдужа.

Вона спинилася, про щось подумала, ледь підняла руку, знову поклала її, тепер уже на коліно.

— Іноді мені здавалося, — ще тихіше сказала вона, — що він ось-ось почне звіряти мені свої почуття. Скажу відверто — я боялася цього. Боялася образити його, втратити друга. Якби я знала…

— Ви ні в чому не винні, ваша милосте, — сказав Слєпньов після невеликої паузи, бо зрозумів, що не лише те, про що вона тепер розповідає, терзає її душу.

— Перейдімо до справи, — запропонувала графиня Войцицька.

— До справи?

— Так. Ви ж хочете мені щось запропонувати.

Слєпньов знову захоплено подумав про цю незвичайну жінку. Відвів погляд і раптом побачив себе, ні, не біля її ніг, тим більше не поряд із нею на ліжку, у її обіймах — а в цьому маєтку, хоча б управителем чи слугою, і несподівано зрозумів, що це для нього також було б щастям після всіх доріг і поневірянь, які йому довелося звідати в його неспокійному, багато в чому безпутному житті.

Він безжалісно прогнав це видиво, бо збагнув, що такого ніколи не може бути. Ніколи… Хоч він… «Випити б, ваша милосте», — ось що кортіло сказати йому, але не посмів вимовити цього вголос.

Слєпньов ще раз запитав графиню, чи не пропонував Кульчинський допомогу у визволенні чоловіка. «Казав, — здивовано пригадала, — що якимись своїми каналами спробує бодай щось та з’ясувати, казав, що він дещо знає про грабіжника в помаранчевій масці».

— Ви гадаєте, — здивовано підвела очі графиня, — він десь тримає Юзефа в полоні?

— Так, — сказав Слєпньов, тепер майже впевнений у цьому.

— Але навіщо? Адже якщо він до мене… Якщо він до мене має якісь почуття…

«А що, коли він хоче зіграти на почуттях графині до свого чоловіка?» — подумав Слєпньов і раптом відчув, як шалено закалаталося в грудях серце.

Та узяв себе в руки і спитав, чи не виявляв ще хтось до неї своїх почуттів за цей час? Графиня здивовано поглянула на нього і сказала: «Так, виявляв».

— Хто? — прямо спитав Василь Петрович.

Вона розповіла, що давно помічала: до неї не байдужий небіж старого графа Браницького Тадеуш, «Тадик із вітром у голові», як вони його називають. Коли вона повернулася з Петербурга, то застала від нього лист — Тадеуш освідчувався їй у коханні. Згодом і сам приїхав, розповів, як покохав її після першої зустрічі чотири роки тому, коли Войцицькі гостювали у Браницьких, де був і Тадеуш Брезов’як. Відтоді вона кілька разів бачила Тадика, але серйозно його залицяння не сприймала. Так, інколи могла віджартуватися, і все. Тепер же він пропонує їй руку, серце і матеріальну підтримку. Ось-ось помре його дядько, а відомо, що Тадеуш отримає в спадщину два маєтки, якщо не більше, буде багатим, дуже багатим, і його гроші пані Ядвізі дуже навіть згодилися б. Так думав, так казав він, але Ядвіга його, звісно, не кохала, окрім того, вона твердо вірила, що її чоловік досі живий.

— А тепер послухайте, ваша вельможносте, — сказав Слєпньов. — Ви завтра ж — я дуже прошу вас про це — напишете листа Мечиславу Кульчинському як людині, якій довіряєте, і повідомите йому, що пан Тадеуш Брезов’як просить вашої руки.

— Але, пане Слєпньовський! — вигукнула графиня і навіть трохи підвелася, а її обличчя побурячіло від гніву.

— Ви в нього попросите поради, оце й усього, — вдавши, що не помітив її стану, сказав Василь Петрович, — напишете йому як своєму другові і скажете, що довіряєте йому і послухаєтеся його.

— Але ж ви самі казали…

Тут і виклав Слєпньов свій підступний і небезпечний план. Якщо Кульчинський справді має до неї почуття, він неодмінно приїде. Звичайно, вона може відмовитися від цієї затії. Тим більше, що є ризик — він просто забере її із собою. Але ризик невеликий, бо, якщо почуття у нього справжні, якщо він покохав графиню, то вона йому потрібна не як полонянка, а як добровільна коханка, можливо, і дружина.

— Я ніколи не стану… Вибачте. Кажіть далі, будь ласка.

Слєпньов пояснив, що йдеться про те, щоб заманити злочинця, якщо таким є насправді Мечислав