– Яку роботу ти шукаєш? – запитала вона.
Марта відчула, що трішечки задихається.
– Що-небудь у судовій системі, – відповів він серйозно.
У цій серйозності крилася якась особлива ніжність. Майже не по роках.
– Певною мірою, як твій батько?
– Ні, поліція працює на виконавчу владу. Я хочу працювати на судову владу.
Вона усміхнулась. Він дуже відрізнявся від решти. Можливо, тому вона й думала, що він не схожий на інших наркоманів. І він також дуже відрізнявся від Андерса. Там, де в Андерса завжди був залізний контроль, цей хлопець видавався відкритим і вразливим. Там, де Андерс був підозріливий і зневажливий до людей, яких ще навіть не знав, Стіґ видавався доброзичливим, добрим аж до наївності.
– Мені треба йти, – сказала вона.
– Авжеж, – кивнув він, притулившись до стіни.
Він розстебнув фуфайку. Футболка під нею була мокра від поту і прилипла до тіла.
Він хотів щось сказати, коли її рація затріщала. Вона піднесла її до вуха.
До неї відвідувач.
– Що ти хотів сказати? – запитала вона після того, як отримала повідомлення.
– Це може зачекати, – мовив хлопець і усміхнувся.
Знову той літній офіцер поліції.
Він чекав на неї коло стійки реєстрації.
– Мені дозволили увійти, – сказав він вибачаючись.
Марта з докором подивилася на Марію, яка у відповідь підняла руки, мовби говорячи: «А що такого я зробила?»
– Є у вас місце, де ми могли б…
Марта запросила його в конференц-зал, але каву не запропонувала.
– Ви знаєте, що це таке? – запитав він, показуючи їй свій мобільний телефон так, щоб вона бачила екран.
– Фото якогось ґрунту?
– Відбиток підошви. Вам це, ймовірно, не так багато говорить, а от мені цікаво було, чому цей відбиток видається таким знайомим. І нарешті я зрозумів: це тому, що я зустрічав його в надто багатьох потенційних місцях злочину. Ну, ви знаєте – у місцях, де ми знаходимо трупи. Здебільшого, як сліди на снігу в районі вантажного порту, у лігвах кримінального елементу, у закутках, де торгують наркотиками, у бункерах часів Другої світової війни, що правлять за нелегальні тири. Коротше кажучи…
– Коротше кажучи, у місцях, котрі відвідують люди такого штибу, як наші пожильці, – зітхнула Марта.
– Саме так. Смерть, як правило, має свої конкретні причини, але незалежно від причини поруч з’являються такі відбитки. Ці сині армійські кросівки стали найбільш поширеним взуттям наркоманів і безпритульних по всій Норвегії, відколи таке взуття почали роздавати Армія спасіння та Бимісйонен. Тому як речовий доказ ці сліди мало чого варті – забагато людей з кримінальним минулим носять таке взуття.
– То яка мета вашого візиту, старший інспекторе Хефасе?
– Такі кросівки більше не виробляють; а ті, що у вжитку, – позношувались. Але якщо ви уважно придивитесь до зображення, то побачите, що слід підошви має чіткі краї. Тобто кросівки абсолютно нові. Я робив запит в Армію Спасіння, і вони повідомили мені, що останню партію синіх кросівок передали вам у березні цього року. Тож моє запитання просте: ви роздавали щось із цього взуття з весни? Розмір сорок третій.
– Безперечно.
– А кому…
– Багато кому.
– А розмір…
– Сорок третій – це найбільш поширений розмір чоловічого взуття в західному світі, зокрема й серед споживачів наркотиків, як можна здогадатись. Я не в змозі чи пак не готова повідомити вам щось конкретніше за це, – сказала Марта і подивилась на нього, міцно стуливши губи.
Старший інспектор зітхнув.
– Я поважаю вашу лояльність до ваших підопічних. Але мова йде не про грам амфетаміну, а про розслідування вбивства. Я надибав цей слід учора, на Холменколласен, там, де застрелено жінку. Айнете Іверсен.
– Іверсен?
Марті раптом знову перехопило подих. Як дивно… Втім, та ж таки психотерапевт, що знайшла у неї діагноз «втоми співчуття», радила їй прислухатись до свого організму на предмет ознак стресу.
Старший інспектор Хефас схилив голову набік.
– Так, Іверсен. Широко обговорюється в пресі. Її застрелили на порозі власного будинку.
– Так-так, я бачила заголовки. Але я ніколи не читаю таких репортажів – у нас не бракує чорноти у повсякденній роботі. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
– Я розумію. Її звали Айнете Іверсен. Сорок дев’ять років. Відзначилась у бізнесі, останнім часом – домогосподарка. Залишила чоловіка і двадцятилітнього сина. Була головою місцевої жіночої організації. Щедрим внескодавцем Норвезької туристичної асоціації. Ймовірно, слід визначити її, як одну з опор спільноти.
Марта закашлялась.
– Звідки ваша впевненість, що слід належить убивці?
– Ми не впевнені. Але ми знайшли фрагмент сліду з кров’ю жертви в спальні, і той фрагмент збігається з цим відбитком.
Марта знову закашлялась. Треба перевіритись у лікаря.
– Навіть якщо я пригадаю імена всіх, кому видавались кросівки сорок третього розміру, як ви дізнаєтесь, які з них з місця злочину?
– Немає гарантії, що зможемо, але видається, що вбивця вступив у кров жертви, і кров потрапила в заглиблення на рифленій підошві. Таким чином, часточки коагульованої крові можна буде знайти в канавках на підошві.
– Я розумію… – сказала Марта.
Старший інспектор Хефас чекав.
Вона підвелась.
– …але боюсь, я нічим не зможу вам допомогти. Звісно, я можу розпитати решту наших співробітників, чи вони пам’ятають щось про сорок третій розмір.
Полісмен не підводився зі свого місця, ніби даючи їй шанс зважитись і сказати йому щось. Тоді він теж устав і простягнув їй свою візитну картку.
– Дякую за розуміння і ваш час. Телефонуйте о будь-якій порі.
Старший інспектор Хефас пішов, а Марта залишилась у конференц-залі. Вона закусила нижню губу.
Вона сказала йому правду. Сорок третій розмір. Це найпоширеніший розмір чоловічого взуття.
– Зачиняємось! – оголосив Калле.
Була дев’ята вечора, і сонце починало сідати за будинки на тому березі річки. Він взяв останні стокронові банкноти і сховав їх у поясний гаманець. Він чув, що в Санкт-Петербурзі вуличних наркоторговців так часто грабували, що російська мафія сконструювала для них металеві грошові пояси, що заварюються намертво навколо талії. У поясі є вузька щілина, в яку вкладаються гроші, а код відомий тільки пацанові в базовому офісі, так що дилери не можуть видати його грабіжникам навіть під тортурами, та й у них не виникає спокуси самим присвоїти готівку. Дилер, таким чином, має спати, їсти, срати і трахатися з металевою скринькою на поясі; але навіть попри це, Калле цілком серйозно замислювався над таким варіантом безпеки. Йому остогидло до чортиків стовбичити тут день по дню, щовечора.
– Ще мені! Благаю!
Знов одна з тих виснажених наркоманських сучок: ходячий скелет, під шкірою просвічує череп, у стилі Голокосту.
