Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

– Жартуєте з мене, пані В'юцко, – сказав майже пошепки.

– Ми не для жартів покликали тебе, В'юцко Безкровна, – прорипів урядничим голосом Іван Скиба.

– Чи ж не знаю, що не для жартів, – блиснула зубами В'юцка. – Хочете про стадників розпитати, чи не так? Про них я знаю таке…

– Зачекайте хвильку, В'юцко, – сказав я, бо, задивившись на молодицю, мимоволі зламав собі перо. Витяг нове зі скриньки і почав надточувати його ножем, вийнятим із тої-таки скриньки. Очі мої при тому не гайнували: я роздивлявся жінку й думав, що не один губив через неї голову. Дивилася, гордо випростана, наче знала непереборну силу своїх чарів, а на вустах її блукала ледь помітна всмішка. З усіх, хто був у покої, тільки Іван Скиба залишився байдужий; він зорив, нудячись, у вікно, і, певне, шкодував, що не захопив із собою кусаки чи жерделівки.

– Кажіть, – дозволив я, намилувавшись з жінки.

– Та мені й казати нічого, – згорда відказала В'юцка. – У неділю, сьомого вересня це було, не раніше, як у вечірнім опрузі, прийшли до мене в дім, де живу, Хома Біда, коровник того ж пана Маркевича, на грунті якого і я сиджу і товаром якого шинкую, ще якийсь стадник, той убитий чоловік і товариш його, хто вони, бозна!

– Всього їх чотири було?

– Та ж чотири. Біда купив на віру три кварти, платячи кварту по п'ять копійок.

– Сварилися вони?

– Ні, – відказала шинкарка. – Отой стадник скоро від них поїхав верхи на коні, а ті три. Біда і вбитий з товаришем, ще сиділи в мене. Потім пішли і вони.

– П'яні були?

– Та вже ж, – кинула В'юцка. – Коровника Біду забрала його жінка зовсім захмелілого, а ті двоє пішли просто на Рудівку через гребельку Огроновича.

– Коли саме це було?

– Худоба до села поверталася, – сказала В'юцка. – Сонце ще не зайшло…

Худоба поверталась у село. Була червонясто-рудява і повільно йшла, похитуючи рогатими головами. Я побачив, як збиває та худоба червонясто-синю куряву, що покривала всю череду, начебто в рудий туман загортала. А ще я побачив вершника, що стримів над тією хмарою, і двох незнайомців, що зупинилися на греблі і в них начебто весь хміль пропав. Стояли й дивилися, і сонце біля їхніх ніг золотило воду, – перед ними й позад них, – вони немов у багряне полум'я потрапили: надійшла така уроча хвилина.

Один із незнайомців, той, кого мали перегодом знайти мертвим, підняв руку й показав кудись удалину, можливо, на рудувато-припухлі поля чи на череду, що повільно впливала в село, як довжелезний рудявий звір, в якого по тілі натикано безліч коров'ячих рогів. Я знаю, що відчували під ту хвилю ті двоє: потаємний, тихий, але беручкий острах. Відчували, що вдихнули того рудявого пороху, і в них зовсім пересохло в горлі, а в тіло їхнє входив золотий пісок, який засівав їх, наче були вони червонясто-синьою нивою, а пісок отой – зерном…

Я здригнувся, бо в тиші, що зависла після відходу В'юцки Безкровної, різко пролунав голос дячка Стефана Савича:

– А що, панове, чи правду повідають, що на нашій землі з'явився месія?

– І ви цієї? – сказав, встаючи й розминаючи тіло, Іван Скиба.

– Питаю, бо люди ви урядові, – сказав трохи улесливо дяк. – Хто зна, може, про це було від його ясновельможності звідомлення?

– Брехні це все, – сказав невдоволено Скиба. – І ніякого про це звідомлення від пана гетьмана не було…

8

Обідали ми в попа Семена Ващенка, де я сидів обіч з дячком Стефаном. Піп розмовляв з наказним сотником про способи виготовлення всіляких напоїв, і вони так захопилися, що ми могли з дяком перекинутися словом. Щоб не заважати господарю й наказному сотнику, розмовляли тихцем і латиною, а обговорювали основні закони поетики. Савич знав їх напрочуд докладно, додаючи приклади з римських авторів, і я був уже певний, що його книжиця має бути цікава. Він подобрішав до мене і нарешті згодився випозичити її, а я наперед відчував задоволення, яке завжди маю, читаючи щось прикладне до своїх настроїв. Тоді заливає мене всього тихий, рівний спокій, я начебто на високу гору підіймаюся, де чисте, блакитне повітря, весь світ кладеться переді мною, і я залюбки з нього милуюся. Я висловив цю думку Савичу, і той радісно захитав головою.

– Так, – мовив він, – мистецтво поетичне – це погляд птаха на землю. Не завжди і не кожному дано такий дар, але людина все-таки вміє вивищуватися. Греки недаремно помістили Парнас на горі.

Я згадав книгу Івана Орновського, яка була в мене, і його уявний політ під хмари.

– Ви говорите про «Спезу дорогого каміння», – підхопив Савич, і його очі зворушено закліпали. – Нам читав уривки з тої книги Митрофан Довгалевський.

– Я вчився пізніше. Поетику в мене викладав Георгій Кониський.

Ми говорили про такі-от речі, прихилившись один до одного, і наші голоси, певне, були таємничі, бо, коли звели очі, побачили, що на нас німо дивляться піп і попадя, наказний сотник і поповий небіж, котрий був при церкві дияконом – Семен Ващенко клопотався, щоб небожа вже було затверджено на його місці.

– Готуєте, ваші милості, супроти нас змову? – пожартував Іван Скиба. – Розмовляєте по-вченому і робите нас, темних, дурнями.

Я перепросив наказного сотника й господарів, з'явивши, про що була наша розмова.

Тоді вони засміялися. Розтулили одночасно роти, і ми з дячком змушені були сміятись і собі, щоб догодити хлібодавцям.

– Вчені мужі, – поважно сказав Скиба, – граються часом, як діти. Але пора нам до розправи…

Він звівся, подякував господарям за хліб-сіль і особливо похвалив вишнівку та спотикач із м'яти, що вчинили й ми зі Стефаном.

Мжичка перестала сіятися, хмари підбилися вище і знерухоміли. На вулиці, по котрій ми йшли, не було ні душі. Навіть свині не валялися, як звичайно, по калюжах – було холодно. Листя на деревах непорушне завмерло, а сама дорога м'яко відсвічувала червінню. Вікна хат наче полудою вкрилися – дивилися більмасто й затамовано. Не чути було ні гавкоту псів, ні ревіння худоби – село немовби вимерло, хоч ми знали, що звідусюди дивляться на нас спокійні, пильні очі. Цілий світ виповнювався тими очима, здавалося, відокремилися вони від тіл і плавали в повітрі, всі рудаво-золотисті і, як шибки, покриті поволокою. Я відчував од того дивне напруження і, може, тому здригнувся, коли почув неквапний, приглушений Савичів голос.

– Дивна річ із тим месією! – сказав він. – Урядові про те мовчать, а люди, наче рій, гудуть…

– Бо людям треба про щось