Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
Сірий вовк вийшов на галявину. Облизався, язик його спалахнув, як вогонь. Можливо, він тільки поснідав, а тепер знічев'я блукав. Зашелестіло зовсім близько, і я побачив, як кривулясте вгинається трава, – лишала ледь видний слід гадюка чи вуж. З трави просто до моєї ноги стрибнула жаба, спинилася й почала гріти на сонці репаві боки. Їжак викотився й понюхав ту жабу, але вона не зворухнулася, їжак пирхнув й поніс далі наїжачені голки.
Я сидів, оповитий зеленим серпанком. Напівпрозорим і неживим. Усе було сповільнене і застигле. Можливо, завдяки цьому так просто відчувалася мені лагідна яснота буття. Трав і звірів, людей і дерев. Мене помалу заповнювало тихе світло. Очі були повні ясноти також, очниці аж розпеклись. Он він, світ: пливли ящірки, комахи, вужі, летіли птахи – все трохи змінене, бо незвично побільшене. Звірі вже протоптали через мою галявину стежку, але не було їм кінця, як не було кінця моєму розтривоженому почуттю.
У мене в ногах заколивалася золота голівка вужа. Пильно розглядав мене, а я його.
– Такий довгий-довгий ранок! – сказав я йому, поводячи мерзлякувато плечима. Тримав пальцями жовтого листка й нюхав його: неначе одна із плям на вужевій голові.
Знову дивився перед собою. Трава довкола ворушилася. Шепотіла щось по-своєму, і я знову уздрів козачка – тяг на спині черепа. Лисиця підійшла до мене і згорнулась у ногах, гріючи босі мої пальці. Здалося, я навіки зрісся із цим пнем, на якому сидів, а може, ніколи й не вийду з цього лісу. Пень був оброслий звідусіль посіченим листям папороті, вона віщо зашелестіла.
Вуж дивився на мене сумними очками.
– Я теж колись стану, як ти чи лисиця, – сказав йому. У дрібненьких вужевих очах зламалося по іскрі, але я не вгадав, що хоче мені сказати.
– Лишайтесь у мирі! – сказав, з натугою встаючи. Болів мені поперек і гули ноги. – Мене чекає дорога. Ти розумієш, вуже, що таке дорога?
Стояла довкола тиша. Я всміхнувся. Підняв із трави ціпка. Велика тиша похитувалася навдокруг. Я ступив від пенька на стежку, що її протоптали звірі. Папоротеве листя захиталося – прощалося зі мною. Я спинивсь і глянув собі під ноги. Мурахи тягли на собі стебла сохлої трави, яка відшуміла своє літо. Змахнув ціпком, вуж злякано поповз у кущі, а я пішов стежкою, легенько насвистуючи. Здається, була то мелодія, що її почув я на цій галявині. Зрештою, я тільки мав витягнуті в дудочку губи й лише вдавав, що свищу.
РОЗДІЛ XXXV,
у якому Турчиновський оповідає про срібні хмари
Все більше й більше думаю про свого сина, люб'язний читальнику. В глибині душі я його благословив – сам-бо такий і не маю анінайменших підстав судити той учинок. Може, мандрівка, яку відбуде, принесе йому немало лиха чи небезпек, адже і він з кореня Турчиновських, а може, все вийде навпаки. Хто зна, чи пізнає він більше за мене, але піти в таку подоріж не завадить. Конечний же вирахунок вийде в нього, як і в мене: він загартує дух і знайде ще більше неупокорення, коли не збайдужіє.
Мало кого не захоплює таке неупокорення, любий читальнику, коли молодість нуртує в крові, а очі запалюються неземним вогнем. Одному дано вогню більше, іншому менше, зате не кожному дається донести його до кінця днів своїх. Більшість палких молодиків загасає в полоні родинних обов'язків та буденного життя. Відтак іде великий вибір матінки нашої – натури. Вона кожного прилаштовує до певного місця на велетенській кулі землі нашої, і щасливий той, хто знаходить собі спокій і любу працю. Адже така праця – джерело для неупокорених, і з нього єдиного людина по-справжньому тамує спрагу…
Думаю про свого сина: він почав мандрівку і, може, терпить у цю хвилину нестатки. І хоч батьківська турбота не полишає мене, думаю про це спокійно. Бо знаю: всілякі бувають марнотравні сини. Один повертається додому, як побитий пес, а інший – як навчений мудрець…
Такі гадки навідали мене у п'ятницю ввечері. Я сидів на трав'яній лаві в саду і слухав приглушені віддаллю звуки. Сутінок загорнув світ м'яким укривалом – все готувалося прийняти сон. Річка розширила своє плесо хвилями серпанку, що покрив береги, і чекала, коли вийдуть на небо зорі й місяць, аби було чим гратися її рибі.
Мені було затишно. Сидів, приплющившись, а над головою лопотіло жовте листя. Зовсім потемніло, коли я вирішив прогулятися. Рушив, повільно пересуваючи ногами, простеленою між дерев стежкою туди, де хлюпотіла ріка. Саме тут я й побачив на небі срібні хмари.
Ніби вітрила неземних кораблів, вони розгорнули над землею тремкі полотнища й горіли в небі білим вогнем. Я вражено спинився. Серед темряви срібні хмари видавалися дивоглядною з'явою. Ясніли в мороку так, як велетенські світляки, і таки були схожі на розгорнуті вітрила. Стояли незрушно над головою – спинилися, ніби готуючись до стрімкого натиску на крайнебо. Світла від них тут, на землі, не побільшувалося, але все небо грало голубуватим сяйвом. Страх і занепокоєння, хвилювання й ураза – все під цим світлом унеможливлювалося. Справжнім був тільки спокій, чарівна, незбагненна яснота, якою охоплено хмари. На мить мені здалося – вони горять. Помалу тліла їхня матерія, щоб навіки очистити зірчастий шовк неба. Анінайменшого навколо руху, анінайменшого шелесту, перестала скидатися навіть риба, анінайменшого вітру. Був тільки я, мій настрій і ці дивні вітрила хмар, що зупинилися.
Мені вже не здавалося, що вони кинуться на небокрай для безтямного завойовництва, я був упевнений у зворотнім: вони стоять на припоні, їх тримає земля, і їх покликано, щоб отак стояти: вітрила, які зупинилися.
Я теж не міг зрушити з місця під цими осяйними хмарами, сам на сам із ними, з безліччю нерозв'язаних думок та химер у голові, в мороці, хоч наді мною рівно й нерушно світилося біле полотно.
Відчув, як тахкотить у скронях кров, а сам я розчиняюся серед неземного срібла, мертвого, але запаморочливого, яке не гріє і не палить, але сяє. Так, я був переконаний, що це й не вогонь, який спалює вітрильники, котрі навіки зупинилися, – це щось інше. Я дивився, хапав поглядом світло – ні, тут немає ані змагання, ані
