Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська

— Слухай, відбитки твоїх пальців є на всіх меблях, — перебив його сержант. — Що ти шукав у його квартирі?

— Його, звичайно, пана Уража!

— По шухлядах теж шукав? Ну й забрехався ж ти! Зізнавайся, що вкрав у квартирі?

Манек гупнув себе кулаком по грудях, аж задудніло.

— Та хай я до завтра не доживу, ламаного шеляга в нього не взяв! Хтось його добряче обчис… — він прикусив язика.

Сержант співчутливо похитав головою:

— Ага, хтось його обчистив перед тобою, а тобі вже нічого не дісталося, через те ти тепер такий герой!

Навряд чи варто було далі випитувати вуркагана. Якщо він навіть і знайшов щось у квартирі скупника, та штука вже давно помандрувала невідомо куди.

Щенсний переказав шефові все, про що дізнався від сержанта, й додав:

— От бачиш, навіть якби в мене зараз були відбитки пальців Пасовського, то що б я з ними робив? Нема з чим порівняти. В зеленому «фіаті» взагалі жодних відбитків, отже, й там Ураж бував у рукавичках. В екзему я, звичайно, не вірю, зате вірю в перевтілення скупника… тобто що він повернувся до свого справжнього образу. Але як його знайти?

— … І це також наслідок сучасної ситуації. На жаль, дійшло вже до того, що злочинці дедалі частіше лишаються безкарними, бо ми наштовхуємося на запеклий опір сторонніх людей. І не лише на опір, а й на ворожість.

Полковник змовк, дістав сигарету й одразу її відклав, бо в горлі пересохло. «Занадто багато палю», — подумав він і все ж таки запалив і глянув на своїх товаришів по службі та боротьбі.

— Кілька місяців тому, — повів далі він, — а точніше — в липні, я говорив про становище, що склалось у першому півріччі. Картина була приголомшлива. Нині, в середині листопада, теж не можу сказати нічого втішного. Швидше навпаки. Ескалація нападів, зломів, насильства, крадіжок, а також дій, скерованих проти карних органів, викликає жах. Нині в країні чотири з половиною мільйони алкоголіків, половина з них не тверезіє протягом цілої, доби… Понад сто тисяч людей живе за рахунок усіляких злочинів. Тисячі дітей — це вже люди, позбавлені будь-якої моралі. Останнім часом близько п'яти тисяч осіб повтікало з в'язниць і виправних закладів, і це переважно молоді люди. Можна згадати у цьому зв'язку події в Отвоцьку, Катовіцах, Радогощі… Зараз уже слід говорити про моральну кризу молоді, яка вдасться до демонстрацій проти будь-якого авторитету взагалі… Молоді об'єднуються в злочинні осередки часом з терористичними тенденціями. І нарешті — бо дійшло вже й до цього — дехто з них утворює відверто фашистські бойові групи з гітлерівськими емблемами. Досить згадати так звану «фашистську еліту поширення тероризму», викриту в Грудзьондзі Службою безпеки.

Він замовк. Люди в залі також мовчали. Їм було відомо усе, що він казав, вони знали про це з власного досвіду, а проте зібрані докупи факти створювали жахливу картину. Усі пам'ятали, як генерал-прем'єр сказав у Сеймі, що «історія відлічує години важкого іспиту».

Ввечері, після закінчення наради, Щенсний і капітан Полонський вийшли на вулицю й на хвилинку зупинились перед будинком управління. Після ясного сонячного дня трохи підморожувало.

— Ходім до мене, — запропонував майор. — Я добув кави й отримав на картки ковбасу. Треба поговорити. Тяжко на серці…

— Ходім. — Богданові теж не хотілось іти додому. — Я від тебе зателефоную Касі, що прийду пізніше.

— Та хіба вже так пізно? — здивувався Щенсний.

— Ні, але… розумієш, Кася зараз дуже за мене потерпає, адже яка нині ситуація…

В квартирі було холодно, радіатори майже не гріли. Страйкувало кілька десятків шахт, світло теж часто гасло.

— Я зварю каву, а ти наріж хліба, — сказав майор. — Хоча кухня замала для нас двох… Іди краще в кімнату, почитай або ввімкни телевізор.

— Ні, не вмикатиму. Ти ж хотів поговорити? А я це люблю, як хтось мугикає за плечима.

Коли за десять хвилин Щенсний увійшов дог кімнати з кавою й бутербродами, Полонський так захопився якоюсь книжкою, що навіть забув про господаря. Лише пахощі кави його розбуркали, він задоволено принюхався.

— Я вже тиждень не пив кави, — зніяковіло пробурмотів Полонський. — Важко знайти. А ходити по кав'ярнях немає часу. Слухай, я тут знайшов просто-таки фантастичне висловлювання! — махнув він рукою, в якій тримав книжку. — Ось послухай!

— Ні, ні, спершу попоїмо. Я страшенно виголодався.

Вони повечеряли, випили кави, майор відніс посуд до кухні й нарешті запитав:

— Ну, що ж ти там таке відкрив? Я ж бачу, що тримаєш перший том «Пана Володийовського».

— Правда. Ну, слухай: «… Спадало мені не раз на думку, що ця Річ Посполита мусить згинути. Занадто тут свавілля над ладом панує, занадто добро суспільне приватним справам поступатися звикло. Того ніде більше немає такою мірою… Забракло, — думав я собі, — людей, які б по-справжньому вітчизну любили. І так мені було, наче мені хтось ножа стромляв у груди. Аж поки одного разу… коли вас, дві тисячі, послав проти двадцятитисячної орди на неминучу смерть, на справжню різанину, а ви туди летіли з такою радістю, наче на весілля; й тоді мені раптом спало на думку: «Оце солдати!» Й бог в одну мить зняв камінь з мого серця, аж в очах пояснішало. Вони, — сказав я, — до ворога не перекинуться, вони там поляжуть з великої любові до матері. З них утворю святе братство, з них утворю школу, в якій молоді покоління вчитимуться. Їхній приклад, їхня відвага житимуть. Завдяки їм наш нещасний народ відродиться, дбаючи не про своє добро, забувши про свавілля, й підведеться, як той лев, непереможну силу в тілі відчувши, й світ здивує! Отаке-то братство з моїх солдатів учиню!»

Офіцери довго мовчали. Здавалося, рядки великого Сенкевича ожили, ніби час на мить зупинився. Ніби історія — хоч і далека — передрікала щось таке, на що вони, може, й підсвідомо, чекали. Був саме час діяти.

Зрештою Щенсний, утупившись вузькими чорними очима