Зневажаючи закон - Ганна Клодзіньська

Понад рік тому він повернувся на Прагу в личині Якуба Уража. Відшукав кількох давніх приятелів батька. Вони прийняли його як рідного, ввели в злочинний світ.

Ось так, — перевтілюючись то в Казимира Пасовського, то в Якуба Уража, — він прямував до своєї мети.

На початку грудня взагалі не було морозів, але сипав густий дрібний сніг. Черги перед магазинами видовжувались, люди мерзли в промоклому взутті, обличчя в них посиніли й збайдужіли, очі пригасли. Полиці магазинів одягу та взуття стояли порожні, наче привиди зростаючої кризи. Заробітна платня збільшилася на двадцять п'ять відсотків, але виробництво, гальмоване постійними страйками, впало до рівня кількарічної давнини. Хто мав стару квартиру з грубою, той принаймні міг зігрітися бодай поламаними стільцями. А хто жив у нових квартирах з центральним опаленням, а таких було найбільше, особливо у великих містах, той з жахом думав про те, що кожної миті можуть ударити морози. Теплоелектроцентралі працювали на останніх тоннах вугілля.

Надії вже не було. Був страх.

Подумки Щенсний увесь час повертався до Якуба Уража. Вбивство Данієля Мрозіка не давало спокою. Як і чому зустрівся хлопець на галявині посеред ночі зі своїм убивцею?

«Навіщо він туди пішов? — думав Щенсний. — Чи й справді Мрозік не знав Якуба Уража? А що робив на галявині Ураж?»

Якось Щенсний зайшов до свого знайомого археолога Леха Турського. Той викладав в університеті; крім того, працював ще в кількох місцях, мав також окремі трудові договори, писав книжку про старовинну кам'яно-дерев'яну архітектуру, яку досліджував на Ютландському півострові. Крім того, мав дім, дружину і трьох дітлахів. Коли він устиг і як спромігся все це сполучити — лишалося виключно його таємницею.

Проте для майора він викроїв час, щоправда, випадково, бо саме лежав удома із зламаною ногою, нудився, замучив родину й страшенно зрадів гостеві. До речі, слово «лежав» не зовсім відповідало дійсності, бо Турський цілий день шкандибав по квартирі — енергія й темперамент вимагали дії.

Щенсного посадовили в крісло, напоїли кавою і почастували домашнім пирогом на маргарині. Знайшлося і по келишку сливової наливки, яку господиня тримала на чорний день. Аж тоді Щенсний пояснив причину свого візиту. Не вдаючись до подробиць слідства, він розповів про вбивство на галявині, званій Урочищем, і вже зібрався спитати, чи не знає Турський когось із тієї групи археологів, яка свого часу поралася на галявині, коли приятель схвильовано перебив його:

— Та я ж сам був у тій групі! Й добре все пам'ятаю, бо під час досліджень Урочища приїхав жінчин брат, щоб сповістити мене про народження сина. Ось цього, — кинув він на білявого шестирічного хлопчика, який зазирнув до кімнати. — Йди сюди, Єндреку, привітайся.

Малий висолопив язика й зник.

— То ти там був! — зрадів Щенсний. — Чудово! Тоді детально розповідай, що ви там відкрили. Це може мати величезне значення.

Турський здивувався.

— Яке там значення? Спочатку всім здавалося, ніби ми натрапили на курганне поховання. Справа в тому, що камені було укладено людською рукою, досить управною, й присипано землею на манір конічних пагорбів. Ну, все це, звичайно, заросло бур'яном, травою й кущами. Ми все очистили і оглянули уважніше. Хтось висловив припущення, що це скринеподібні муровані склепи. На археології ти, звичайно, не знаєшся, тому коротко поясню: вони походять із залізного віку, а в Польщі їх будували з брил пісковика. Багато таких поховань ще й нині можна побачити в Гданському воєводстві.

— І це справді виявився скринеподібний склеп?

— Ні. Важко сказати, для чого хтось колись попривозив на галявину такі великі брили й повкладав їх. Я гадав, що це рештки якоїсь культової споруди, але й це не підтвердилось. Можливо, брили привезено значно пізніше, якихось двісті-триста років тому. Хто знає — може, якийсь володар хотів поставити там маленьку фортецю, а потім змінив намір. В усякому разі, для нас, археологів, Урочище особливого значення не мало.

Майор уважно слухав. Щось у цій розповіді його не влаштовувало, вимагало пояснень.

— Був тоді із нами, — сказав Турський, — один дуже симпатичний інженер, уже й не пам'ятаю, хто саме за фахом. Власне кажучи, він з'явився випадково; мій автомобіль застряв у лісі, полетіло зчеплення, а він саме проїздив ї запропонував свою допомогу. Потім дотяг мене до галявини, де стояли два наших намети, розкопки його зацікавили, й він лишився до вечора. Це його припущення, що то якась недобудована захисна споруда, бо на таку думку наштовхував великий просторий підвал під брилами… Що з тобою?

— Який підвал?! — Щенсний схопився з крісла, його очі запалали. — Де той підвал?

Турський розсміявся, дивлячись на збудженого приятеля.

— Як-то «де»? Під землею, — поблажливо відповів він. — А ти хіба його не бачив?

— Ні. Звідки я міг знати? Розумієш, там такі великі бур'яни, а ті брили так тісно притулились одна до одної… Що було в тому підвалі?

— Нічого. Пустка. А ось підлога там була не проста, а ладненько викладена з дрібних камінців. Уяви собі, є й вентиляція! її дуже майстерно приховали в стелі, між брилами. На випадок нападу там могли сховатися з десяток або й більше людей. Або, скажімо, на галявині боронилися лицарі, а там ховались їхні жінки з дітьми. Можна це собі уявити. Казимир навіть…

— Який Казимир? — перервав Турського майор.

— Ну, той інженер.

— Як його прізвище?

Турський споважнів. Якусь мить він приглядався до Щенсного, потім спитав:

— Ти це розслідуєш?

— Іще не знаю. То як же його прізвище?

— Стривай хвилинку… Якесь наче шкіряне… Або із шлейками… Пасовський!

— Опиши його.

— Високий статечний молодик. Мав сірий «опель-рекорд». Здається, рік чи два тому відкрив приватний бар у центрі міста… Ти що, його знаєш?

— І він був з вами? — замість відповіді перепитав майор. — Ох, чому ж я цього не знав раніше!