Зарубіжний детектив - Агата Крісті

— Є.

— Вчора вони, правда, не дзвонили у двері, бо знали — чи принаймні гадали, — що вдома нікого немає, адже за будинком цілий тиждень стежили. А в квартиру Елтхауза вони подзвонили, а може, подзвонили й по телефону, але господар не взяв трубки, бо на той час був уже мертвий. Отож ваші люди проникли в квартиру й знайшли те, задля чого прийшли, і тут їм спало на думку, що у вас може виникнути підозра, нібито Елтхауза застрелив один з них. І щоб довести, що вони справді не винні, ті троє прихопили з собою кулю, яка лежала на підлозі. Але ж це — порушення закону штату Нью-Йорк. Проте один раз вони вже порушили закон, ввійшовши до квартири, то чом би не порушити його ще раз? І ті троє взяли кулю й разом зі своїм рапортом передали її вам. — Вулф зробив різкий жест рукою. — Але те, що вони принесли кулю замість довести вам свою непричетність до вбивства, викликало, очевидно, зворотний ефект. Проте я не беруся аналізувати ходу ваших думок і того, чому ви тим трьом не повірили. Я вже сказав: своїх людей вам краще знати. Ясно одне: куля у вас, і вона мені потрібна.

Очі в Perra були все ще примружені.

— Послухайте, Вулфе. Один раз ви вже заманили нас у пастку, дідько б вас узяв! Непогано заманили! Але вдруге вам це не вдасться. Якби я мав ту кулю, то не був би таким дурнем, щоб віддавати її вам!

— Ви будете дурнем, якщо її не віддасте. — Вулф скорчив гримасу. Він мав кілька улюблених словечок, але «дурень» до них не належало, а він скористався ним. Потім його обличчя прибрало звичайного виразу. — Я заговорив про це тому, що маю перед однією людиною певні зобов'язання, — перед людиною, від якої довідався, що ваші агенти були того вечора в квартирі Елтхауза. А я не люблю бути зобов'язаним. Викривши вбивцю, я зніму з себе це зобов'язання і, між іншим, заспокою ваше сумління. Хіба вам не хочеться взнати, що Елтхауза застрелили не ваші люди? Привезіть сюди кулю, і ви про це взнаєте. Я вам пропоную: дайте мені ту кулю, і якщо за місяць я не знайду вбивці й не звільню від підозри ваших людей, то поверну вам ті двоє посвідчень. Може, на це піде й не цілий місяць, а навіть менше тижня.

Регг широко розплющив очі.

— І ви віддасте посвідчення?

— Віддам!

— Ви сказали, що викриєте вбивцю. Викриєте перед ким?

— Перед вами. Викрию достатньо, аби довести, що ваші люди невинні. В убивстві, звісно.

— Ви зробили мені пропозицію. Які я матиму гарантії?

— Моє слово.

— На ваше слово можна покластися?

— Більше, ніж на ваше. Далеко більше, якщо вірити ось цій книжці. Жодна людина в світі не скаже, що я коли-небудь зламав своє слово.

Регг удав, ніби не почув шпильки.

— Коли вам треба одержати кулю — якщо тільки я маю її?

— Не знаю. Може, навіть іще сьогодні. Чи завтра. Я хотів би одержати її з ваших рук.

— Якщо я маю її. — Регг підвівся. — Мені треба подумати. Я нічого не обіцяю. Я…

— Але ви вже пообіцяли! Ви пообіцяли перестати стежити за моєю клієнткою і за мною.

— Щодо цього — так. Я мав на увазі… Ви знаєте, що я мав на увазі. — Регг пішов до дверей, потім раптом став і обернувся. — Ви весь день будете вдома?

— Буду. Але якщо схочете подзвонити — мій телефон підслуховується.

Реггові це зауваження смішним не здалося. Я взагалі мав сумнів, чи тепер його могло щось розсмішити. Я провів його до передпокою, допоміг одягти пальто, подав капелюх, але він, здавалося, навіть не помічав мене. Коли я замкнув двері й обернувся, наша клієнтка, а слідом за нею і Саул, уже входили до кабінету. Я вирішив усе ж таки з нею не одружуватись. Вона мала діждатися мене, щоб її провів я! В кабінеті я застав доволі несподівану сцену. Місіс Бранер і Саул стояли поруч перед столом Вулфа й дивилися на нього згори вниз, а він сидів, відкинувшись назад і заплющивши очі. Картина була зворушлива, і я спинився у дверях потішитись нею. Так минуло півхвилини. Ціла хвилина. Цього було досить — адже місіс Бранер мала поспішати на ділове побачення! Я ступив до кабінету й запитав:

— Ви добре все чули?

Вулф розплющив очі. Місіс Бранер, не відповідаючи мені, звернулася до нього:

— Ви дивовижна людина! Просто дивовижна! Сказати щиро, я не вірила, що вам пощастить це зробити. Неймовірно! Чи є щось таке, що вам не під силу?

Вулф випростався.

— Так, мадам, — сказав він, — є. Я не можу вставити розуму дурневі. Хоч і пробував це зробити. Іншого випадку я не пригадую. Тепер ви розумієте, чому я так наполягав, щоб ви прийшли? У підписаному вами листі є такі слова: «… якщо ви досягнете бажаних для мене наслідків…» Ви задоволені?

— Звичайно! Це неймовірно!

— Мені самому в це трохи важко повірити. Прошу, сідайте. Я повинен вам дещо пояснити.

— Я теж так гадаю. — Місіс Бранер підійшла до червоного шкіряного крісла й сіла.

Саул узяв собі жовтий стілець, а я сів за свій стіл.

— В яку це пастку ви їх заманили? — спитала місіс Бранер.

Вулф похитав головою:

— Про це потім. Містер Гудвін розповість вам усе докладно, коли вам і йому це буде зручно. Я хочу поговорити з вами не про те, що вже зроблено, а про те, що тепер іще слід зробити. Ви — мій клієнт, і я маю оберігати вас від неприємностей. Наскільки ви обережні?

Місіс Бранер насупила брови.

— Чому ви про це питаєте?

— Спершу дайте відповідь на моє запитання. Наскільки ви обережні? Чи можна вам довірити таємницю?

— Можна.

Вулф повернув голову до мене:

— А ви, Арчі?

Хай йому грець! І треба ж йому ще й мене збивати з пантелику! А що, як я знову зміню свою думку й вирішу з нею одружитись?

— Можна, — кинув я. — Якщо тільки ви маєте на увазі те, про що я думаю.

— Звичайно, те, — кивнув головою Вулф і звернувся до місіс Бранер: — Я хочу вберегти вас від однієї неприємності, а саме: поліція, певно, візьме вашу секретарку в вашій конторі, — може,