– Так, – відповів Симон і примружився.
Він сів спиною до сонця й вітру, але сліпучі сонячні промені відбивались від скляних поверхонь новобудови по той бік каналу. Вони зустрілись на прохання Симона, але саме Фредрік запропонував як місце побачення японський ресторан на Тйувхольмен – буквально «Злодійський Острівець», – і Симону подумалося, що назва доволі влучна як для місця розташування кількох інвестиційних компаній, а серед них – Фредрікової.
– А ти почав опікуватись грошима людей, аж таких багатих, що вони самі не в змозі про свої статки подбати?
– На зразок того, – розсміявся Фредрік.
Кельнер поставив перед кожним із них тарілочку з чимось подібним до крихітних медуз. Симон не виключав, що то справді крихітні медузи. Це була, мабуть, чергова страва на Тйувхолмен: суші стали чимось на зразок піци для вершків середнього класу.
– Тобі не бракує економічного відділу? – запитав Симон, потягуючи воду зі своєї склянки. Цю льодовикову воду реімпортують у Норвегію із США, де вона проходить спеціальну обробку, в результаті якої позбавляється необхідних організмові мінералів, з якими норвежці можуть отримувати її безкоштовно, у вигляді чистої і смачної води з крана. А ця коштує шістдесят крон за пляшку. Симон давно залишив спроби осягнути психологію ринкових сил і механізми їхньої боротьби. Фредрік натомість осягнув. І вступив гравцем у цю боротьбу. Симон підозрював, що він грав у неї від самого початку. У Фредріка було чимало спільного з Карі: надто добре освічений, надто амбіційний і надто свідомий власної цінності, щоб служба в поліції задовольнила й утримала його.
– Мені бракує моїх колег з відділу і гостроти відчуттів, – сказав Фредрік. – Але не млявого темпу і бюрократії. Можливо, ти пішов з тієї самої причини?
Він швидко підніс келих до губ, і Симон не мав нагоди визначити за обличчям, чи він справді не в курсі обставин Симонового переходу у відділ убивств, чи тільки вдає. Зрештою, Симона перевели невдовзі після того, як Фредрік оголосив про своє власне звільнення, що його багато хто розцінював як темний бік скандалу навколо справи про відмивання грошей. Фредрік навіть був одним із тих, хто працював безпосередньо над тією справою. Але, можливо, у нього не залишилось контактів з поліцією.
– На зразок того, – пробурмотів Симон.
– Тобі у «вбивчому» робота має бути більше до душі, – зазначив Фредрік й удавано нишком глянув на годинник.
– От якраз із приводу моєї душі, – сказав Симон. – Я просив тебе про зустріч тому, що мені потрібен кредит. Для моєї дружини – їй потрібна операція на очах. Ельзе – ти її пам’ятаєш?
Жуючи медузу, Фредрік видав звук, що міг означати і «так», і «ні».
Симон терпляче чекав, коли той проковтне.
– Мені дуже прикро, Симоне, ми інвестуємо гроші наших клієнтів тільки в акціонерний капітал або в цінні облігації з державними гарантіями. А приватний ринок ми не кредитуємо ніколи.
– Я в курсі, але звернувся до тебе тому, що не можу діяти звичайними шляхами.
Фредрік ретельно витер серветкою куточки рота і поклав її на тарілку.
– Мені шкода, що не можу тобі допомогти. Операція на очах? Це звучить серйозно.
Підійшов кельнер, взяв тарілку Фредріка, побачив, що Симон залишив страву недоторканою, і запитально подивився на нього. Симон жестом дозволив забрати тарілку.
– Тобі не смакувало? – запитав Фредрік.
Він попросив кельнера принести рахунок, уживши слова, що могли бути японськими.
– Я не куштував, – сказав Симон. – Я скептично ставлюсь до безхребетних як до страви. Вони якось надто легко просковзують, якщо ти мене розумієш. Я не люблю марнувати харчі, але ці конкретні тваринки на вигляд здавалися цілковито живими, тож, я сподіваюсь, вони ще матимуть другий шанс в акваріумі.
Фредрік засміявся з його дотепу перебільшено щиро, щасливий, що друга частина їхньої розмови, здавалося, закінчилась. Він ухопив рахунок, щойно кельнер приніс його.
– Дозволь, я… – почав був Симон, але Фредрік уже просунув кредитну картку в платіжний термінал, поданий кельнером, і натиснув потрібні клавіші.
– Було дуже приємно побачитися, і мені щиро жаль, що не в змозі був тобі допомогти, – сказав Фредрік, коли офіціант пішов, і Симон відчував, що тиск на сидіння Фредрікового стільця вже зменшується.
– Ти читав учора про вбивство Іверсен?
– О Боже! Звісно, читав.
Фредрік скрушно похитав головою, зняв окуляри і протер очі.
– Івер Іверсен був одним з наших клієнтів. Яка трагедія!
– Я гадаю, він був твоїм клієнтом іще тоді, коли ти служив у поліції, в економічному.
– Перепрошую?
– Підозрюваним, я маю на увазі. Дуже прикро, що ти з твоєю кваліфікацією покинув команду. З тобою ми, можливо, зуміли б довести справу до суду. Операції з нерухомістю потребують надретельної ревізії – ми були одностайні щодо цього, Фредріку, ти не пам’ятаєш?
Фредрік знову надів сонцезахисні окуляри.
– Симоне, ти завжди грав за високими ставками.
Симон кивнув. Так, Фредрік знав причину, з якої Симон раптово змінив відділ.
– Коли вже мова торкнулася ставок у грі… – сказав Симон. – Я всього лише дурний поліцейський без ступеня в галузі фінансів, але щоразу, переглядаючи рахунки Іверсена, я дивувався, як компанії вдавалося залишитись на плаву. Вони безнадійно втрачали на купівлі й продажу майна: у більшості випадків гра була збитковою.
– Так, але вони завжди досконало керували нерухомістю.
– Нехай благословенні будуть минулі збитки, які можна вирахувати з поточних зисків. Завдяки їм, Іверсен практично не сплачував податки з прибутку від основної діяльності впродовж останніх кількох років.
– Господи! Та ти говориш так, ніби знову повернувся у відділ боротьби з економічною злочинністю.
– Мій пароль дає мені доступ до старих файлів. Я вчора читав їх усю ніч на своєму комп’ютері.
– Он як? Але ж у тому немає нічого незаконного – такі податкові норми.
– Атож, – сказав Симон, спершись підборіддям на руку і дивлячись угору, у синє небо. – Кому, як не тобі, знати. Зрештою, саме ти перевіряв Іверсена. Можливо, Айнете Іверсен убив розлючений збирач податків?
– Що?!
Симон коротко розсміявся і підвівся.
– Просто старечі жарти. Не зважай. Дякую за обід.
– Симоне!
– Що?
– Я не хочу, щоб ти себе тішив марною надією, але я попитаю в колег про кредити.
– Я ціную це, – сказав Симон і застебнув куртку. – Бувай.
Йому не треба було навіть обертатись – він знав,
