Нові коментарі
У неділю у 18:53
Суки где вторая часть
Серце пітьми - Джозеф Конрад
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Детективи » Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Читаємо онлайн Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха
став охоронець: шальна куля влучила йому в голову, чоловік загинув миттєво. Як його звати — поки не повідомляється. Можливо, скоро ми дізнаємося, що стало причиною такого нахабного нападу на кафе у традиційно спокійному районі столиці.

Довбуш

Постріл у темряві

(маленька повість-версія)

І

— Ти про що зараз думаєш?

Олекса провів рукою по її надто коротко, як на його смак, стриженому волоссю, далі ковзнув нижче, до спини, за викот білої футболки. Марія не зняла її, боялася поколоти голу спину старим, недостатньо вибитим ліжником, котрий він кинув зверху на сіно.

Пучки його пальців провели по її шкірі трошки нижче шиї, тоді рука виринула з-під викоту, сяйнула нижче, вздовж спини. Ніби роздумуючи, чого зараз хоче Олекса, дівчина подалася трохи вперед, аби йому було зручніше взятися за нижній край футболки, задерти її до лопаток. Тепер його пальці забігали по голій спині, ніби вправний піаніст затіяв імпровізацію, народжуючи, сам того не розуміючи, звуки нової геніальної музики.

— Мур-р-р! — підіграла йому Марія, притискаючись тісніше. — Так про що ти думаєш?

Олекса не любив таких запитань. Але щораз розумів: їх не уникнути. Аби нічого такого не запитували, треба або знайти собі когось для сімейного життя, але тоді вже звучатимуть не запитання, а претензії, або не мати справи з жінками взагалі. Тобто, уникати всього, що заведено іменувати випадковими зв’язками.

Марія була саме таким, випадковим, хоча й доволі приємним зв’язком. Олекса не знав, чи буде продовження їхніх стосунків, коли експедиція, як образно говорив директор їхньої групи, спуститься з гір. Тобто, згорне зйомки й повернеться до спекотного припорошеного Києва. Можливо, вони подзвонять одне одному пару разів. Напевне зустрінуться десь у кафе, він запросить дівчину додому, на ранок уникатимуть розмов, бо не знатимуть, про що говорити. Він навіть придумає собі термінові справи в місті, вони швидко зберуться, вип’ють кави біля найближчого кіоску з кавовим автоматом, Олекса за цей час знайде логічне пояснення, чому йому треба їхати в протилежний, ніж Марії, бік… Словом, десь такий сценарій.

Він був уже досвідченим сценаристом. Особливо якщо треба було створити твір під загальною назвою «Сценарій для рекламного ролика».

Саме цим їхня група тут і займалася — знімала рекламу, де її герої долали гірські перевали, стрімкі річкові потоки, дерлися на вершину, де сходить сонце, і там отримували те, заради чого так ризикували. Що було ціною питання цього разу, Олекса, навіть вважаючи себе вхожим до сотні найбільших циніків України, волів не згадувати.

Тож переключився на Марію — або Марічку, як вона просила себе називати. Модна Маруся, навіть Мері, та в жодному разі не Маша. Чомусь ота Маша надзвичайно дратувала дівчину-адміністратора, і в Олекси зродилася цілком реальна підозра: повелася вона на нього лише після того, як звернувся: «Привіт, Марічко!», без жодного прохання з її боку, навіть не знаючи вподобань, просто вирішив так погратися. Ну, і ось зараз вони догралися до постеленого під навісом, на копиці свіжого сіна ліжника.

Ті, хто не розбрівся спати, а посідали з місцевими біля вогнища смажити традиційні вже шашлики, зовсім не звертали уваги на відсутність Олекси й Марічки в товаристві. Зі свого імпровізованого ложа коханці не могли бачити вечірніх посиденьок, зате дуже добре чули їх. Особливо коли підпилі чоловіки за звичкою почали співати. Не завжди в такт, не завжди доспівуючи пісню до кінця, зате в кожному разі — голосно, старанно, затято, ніби йшли в штикову атаку.

— Думаєш ти про що? — втретє запитала Марія, легенько штурхнувши Олексу кулачком трошки нижче живота.

Відповідати він не поспішав, бо точно знав, що почує за цим: якої він думки про неї та їхні стосунки. Хоч жодних стосунків, крім поцілунків та сексу, перший раз — квапливого й нетривалого, як завжди трапляється між новими партнерами, зате вдруге — можна сказати, повноцінного й задовільного для обох, між ними ще не склалося. Говорити не було про що. Та жінки все одно хочуть знати, як чоловіки ставляться до них після цього, чи не надто скоро вони здали свої бастіони, чи не вважаються вони після такого аж надто доступними та всяка інша бабська фантазія…

Відповіді Олекса не знаходив на жодне з подібних запитань. Тому зітхнув, намагаючись, аби це не виглядало в дусі «як ти мені набридла», а виглядало свідченням приємного розслаблення.

— Ми займаємося не тим, — промовив неголосно.

— Ми з тобою? — Марія враз підвелася, спершись на лікоть.

— З тобою в нас усе нормально, — Олекса сподівався, що його посмішку дівчина як не побачить звиклими до темряви очима, то бодай відчує. — Ми тут усі займаємося дурними речами. За них, звісно, платять, але це — слабке виправдання.

— Гори. Чисте повітря. Сіном пахне. Ти десь чув у Києві, як пахне сіно?

— До чого тут сіно? Тут прекрасна натура! Просто бомба! Треба знімати інше кіно… Якщо рекламні ролики можна назвати кіно… Все одно: кіно тут мусить бути інакшим!

Відчувши живе зацікавлення Марії, він подумки похвалив себе — зіскочив із небезпечної теми з’ясування стосунків між випадковими коханцями й узагалі, між чоловіками та жінками. Раз вони не з’ясовані остаточно протягом тисячоліть, чому це питання мусить закритися тут, у мальовничому Прикарпатті, на сіннику. Тепер, намагаючись заговорити дівчину, розрадити її розмовами, Олекса раптом відчув себе кимось подібним до Шехерезади.

Коли нема, про що говорити з жінкою після сексу — почни розповідати їй історію. Він не знав, чи хтось до нього додумався до такої простої істини. Тож був схильний вважати себе тут першопрохідцем.

— Інакшим — це яким? — не здавалася спрагла до розмов дівчина.

— Я сказав би — героїчним. Ну, звісно, в тій мірі, в якій допускається героїзм тепер. Часи тепер інші, сама ж знаєш.

— Чула.

— Бачиш, чула. А в горах та біля гір люди не так живуть! Хай вони не Конани-варвари чи там Міцні Горішки, але ж їхній, місцевий героїзм, щоденний та тихий. Спробуй хоча б місяць протриматися без гарячої води чи, не дай Бог, Інтернету… Ось де героїка! — Олекса відчув, що його несе, і так само зрозумів — Марія забула про з’ясування стосунків, її захопило так само, тож заговорив тепер зовсім упевнено: — І тут, у цих краях, зажди були герої! Чула, пісню безкінечну співають біля вогнища кожен вечір про Довбуша?

— Ага. Вони й зараз затягнули. Дійшли до кондиції.

Справді, захопившись розмовою, Олекса пропустив повз увагу — спів уже почався. Затягнули, як завжди

Відгуки про книгу Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: